Меґ Кебот - Щоденники принцеси

От вам і реакція!

Отже, я дуже хвилювалася через те, що він зробить, коли я повернуся від Лілі.

Я намагалася зависнути у Московіців якомога довше: завантажила посудомийну машину тарілками за Маю, яка в цей час писала листа конгресмену в її країні, щоб той допоміг їй з її сином, Мануелем. Мануеля десять років тому помилково заарештували за те, що він підтримав революцію в тій країні. Я вигуляла Павлова, бо Майклові потрібно було йти на лекцію з астрофізики до Колумбійського університету. Я навіть прочистила дірочки в джакузі докторів Московіців — ого, тато Лілі так багато миється.

Потім Лілі оголосила, що час знімати спеціальне годинне шоу, присвячене її ногам. Але, на наше горе, виявилося, що доктори Московіци не пішли, як ми думали, на свій рольфінг-масаж. Вони все підслухали і звеліли мені йти додому, тому що вони будуть аналізувати поведінку Лілі стосовно її насмішок над бідолашним сексуальним переслідувачем.

Справа ось у чому.

Взагалі-то я дуже хороша донька. Справді. Я не курю. Я не колюся. Я не завагітніла на вечірці. Я наївна, як дитина, і майже завжди роблю домашку. Якщо не зважати на одну нещасну двійку з предмета, який мені абсолютно не знадобиться в майбутньому, я доволі пристойно вчуся.

Аж раптом звідкись на мою голову взялася ця звістка про те, що я принцеса.

По дорозі додому я вирішила, що, якщо тато захоче мене покарати, то я подзвоню судді Джуді [19] Суддя Джуді — персонаж популярної телепередачі, заснованої на реальних випадках із судової практики. . І він пошкодує, що зв’язався з нею. Вона цього так просто не залишить. Вона розбереться з людьми, які хочуть змусити інших бути принцесами попри їхню волю.

Хоча, коли я прийшла додому, мені не довелося дзвонити судді Джуді.

Мама зрадила своїй звичці і цього разу в неділю не пішла до студії. Вона сиділа вдома і, чекаючи на мене, читала старі журнали «Севентін». Вона купила їх для мене ще до того, як зрозуміла, що я надто плоскогруда, щоб мене запрошували на побачення, тому вся інформація в цих журналах не мала для мене жодної користі.

Тато там теж був. Він сидів на тому ж самому місці, на якому я його бачила за день до цього, коли йшла з дому. Тільки зараз він уже читав «Санді Таймз» [20] «Новини неділі» (англ.). , хоча була тільки субота і в нас з мамою є таке правило: в суботу не читати недільних новин. На моє здивування, цього разу він був не в костюмі. Сьогодні він був одягнений у светр — кашеміровий, без сумніву, подарунок однієї з його подружок — та вельветові штани.

Коли я увійшла, він обережно згорнув газету, поклав її на стіл і подивився на мене довго й рішуче. Наче капітан Пікард перед тим, як почати сварити Райкера за Первинну Директиву. А потім сказав:

— Нам треба поговорити.

Я негайно заторохтіла, як мені шкода, що я не сказала їм, куди йду, і що мені просто потрібно було трохи часу, аби про все подумати, і що я була дуже обережна і не їхала в метро і таке інше, а тато такий:

— Я знаю.

Отак просто: « Я знаю ». Він здався без бою.

Мій тато.

Я подавилася на маму: чи вона в курсі, що тато з’їхав з глузду. А потім мама повелася найдивніше за все своє життя. Вона поклала журнал на стіл, підійшла до мене, обняла і мовила:

— Вибач нам, сонечко.

Агов? І це мої батьки ? Невже якісь крадії тіл замінили моїх батьків на роботів? Це було єдине пояснення тому, що мої батьки такі справедливі.

А потім тато сказав:

— Ми розуміємо, Міє, якого стресу тобі завдала ця новина, і хочемо, щоб ти знала: ми зробимо все, що в змозі, аби цей період минув для тебе якнайлегше.

Потім тато запитав, чи знаю я, що таке компроміс, я відповіла, що знаю, бо я ж уже не в третьому класі. Тоді він дав мені цей папірець, і на ньому було написано те, що моя мама називає «Угода Термополіс — Ренальдо». Ось що там було:

Я, Артур Крістоф Філіпе Жерар Грімальді Ренальдо, який підписався нижче, погоджуюся на те, що моя єдина дитина й спадкоємиця, Амелія Мігнонет Грімальді Термополіс Ренальдо, може навчатися у школі для хлопчиків імені Альберта Ейнштейна, аж поки не закінчить її (з 1975 року в цьому закладі навчаються як хлопчики, так і дівчата), без перерви, окрім як на Різдво та літні канікули, які вона проведе без нарікань у країні Женовії.

Я запитала, чи означає це, що я більше не їздитиму влітку до Міраньяку, і тато відповів, що так. Не можу повірити. Різдво і літо без Grandmère? Це все одно що в стоматолога замість пломбувати зуби мені дадуть почитати журнал «Тін Піпл» і вдихнути трохи звеселяючого газу! Я була така щаслива, що аж обійняла тата. Але, на жаль, це було не все, до угоди додавалося ще дещо: