Анатолій Власюк - Інтуїція

10

Софія не приходила вже декілька днів, і я став хвилюватися за її життя. Щось, видно, не склалось. Або щасливі зміни, пов’язані з існуванням Системи, відкладаються, або, дійсно, сталося щось непередбачуване, і Софія потрапила до рук стражів порядку.
Саме тоді до мене повернулася молитва, і я зрозумів, що всі ці роки її нахабно викреслювали з моєї пам’яті.
“Отче наш, Ти, що є на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє – як на небі, так і на землі. – Я щиро молився, з трудом згадуючи слова, а хтось невидимий, аби я не збився, ніби проектував їх на монітор перед моїми очима. – Хліб наш насущний дай нам сьогодні, і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, і не введи нас у спокусу, але визволи від лукавого. Амінь. Богородице Діво, радуйся, благословенна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жінками, і благословенний плід лона Твого, бо Ти породила Христа-спаса, ізбавителя душ наших”.
Аж тепер я усвідомив, що не промовляв слів молитви уголос, вони ніби сиділи всередині мене й чекали слушного часу, аби вирватися на волю.
І трапилося диво: до мене у підвальчик влетіла Софія, повисла на мені, і я відчув, як з її очей капають гарячі сльози, пропікаючи через сорочку моє тіло. Вона міцно цілувала мене в губи, і я чув її пристрасний шепіт: “Коханий, ми вільні! Ненависній Системі прийшов кінець!”.
Я не поділяв її ентузіазму. Я не знав, як прийшла ця Система, а тепер не брав участі в її поваленні. Мені було все одно.
Я знав, що вже не кохаю Софію.

11

Софія за руку, мов маленьку дитину, вивела мене з підвалу. Всюди були люди у святкових костюмах, які їм видали до параду переможців з нагоди двадцятип’ятиріччя Великої Серпневої комуністичної революції. Скільки я не вдивлявся в їхні обличчя, але радості не помітив. Складалося враження, ніби їх насильно визволили з рабства, про існування якого вони й не підозрювали.
Це був хаотичний рух людей, яким дали волю, а вони не знали, що з нею робити. Ніби хтось невидимий із Старої Системи знову керував ними, а вони, привчені до страху й слухняності, покірно виконували всі накази. Сказали вчора, що треба служити Системі, - вони їй служили. Нині поступила нова команда – зруйнувати Систему і будувати нове життя, - і вони під керівництвом старих проводирів виконували нову вказівку. Ні усвідомлення величі своєї місії (бо ні величі, ні місії не було), ні ентузіазму, ні наполегливості у переборюванні труднощів не спостерігалося в їхніх діях. Їм цього не потрібно було. Це було потрібно тим, хто за будь-якої влади знаходився нагорі суспільного життя і керував цими процесами.
Це було видно неозброєним оком, і я це бачив, і Софія відчувала, що я це розумію, але не подавала виду. Її награний ентузіазм видавався фальшивим, і я не знав, що маю робити в такій ситуації. Різко порвати стосунки з Софією якось не випадало, хоча треба би було. Але вона все-таки була мені дорогою, хоча вже не такою близькою, як на початках наших зустрічей.
Софія продовжувала грати роль революціонерки, яка здійснила заповітну мрію свого життя, - знищила ненависну Систему, але я бачив, що у її голові пролітають думки, як втримати мене біля себе. Їй це треба було зробити за будь-яку ціну, але вдаваний ентузіазм давав збої і з космічною швидкістю віддаляв мене від Софії.

12

На площі перед ратушею зібралися нещодавні учасники параду з нагоди двадцятип’ятиріччя Великої Серпневої комуністичної революції. Це були ті самі люди, і стояли вони, здається, на тих самих місцях, відведених їм раз і назавжди у житті, і сум в їхніх очах був той же, вчорашній.
А на трибуні з’явилися деякі нові обличчя, хоча, здавалося, основний склад керівної верхівки залишався тим же, і з великого екрану вгризалися в наші мізки ті ж колючі й зверхні погляди.
Я намагався розшукати поглядом Богдана, але того не було, і це, здається, стало одним з основних здобутків нової влади. За інших обставин я би порадів за Софію, що вона тепер вільна, але її свобода ставала для мене обузою.
Звісно, Софія була серед тих держиморд на трибуні, а я думав, як вирватися з цього зачарованого чи то кола, чи то пекла. Здавалося, воля буяє у повітрі, роби собі що хочеш – або слухай ті всі нісенітніці, які лунають з трибуни, або йди собі на всі чотири сторони. Останнє дуже би пасувало мені, але невидима сила скувала мої ноги, припечатала їх до вікової бруківки, якою була замощена площа перед ратушею.
Коли ж я пильно придивився, то помітив, що камери відеоспостереження все так само сторожко спостерігали за всім, що відбувалося на площі, перед ратушею, вихоплювали з загального моря людей тих, хто, на думку спостерігачів, був підозрілим. Звичайно, по той бік екрану, мабуть, сиділи інші люди, а, може, й чимало колишніх співпрацівників знайшли собі роботу при новій владі. То чи вартувало все буцімто руйнувати, аби залишити основу старої Системи?