Анатолій Власюк - Інтуїція

13

Йти мені було нікуди, окрім своєї кімнатки-підвалу, та й, чесно кажучи, не хотілося щось змінювати у своєму житті. Коли я відчував, що нема волі, то мріяв добутися до неї. А тепер, коли вона, здавалося, прийшла, дивна апатія поселилась у моєму тілі. Не хотілося ні їсти, ні пити, нічого робити, ніби ти захворів, коли тобі все немиле, й чекаєш-не дочекаєшся смерті.
Смерть не йшла, я день і ніч проводив на ліжку й не виходив із своєї кімнатки-підвалу. Механічно лише підводився, підходив до столу, щось їв і пив, аби потім знову лягти.
Здавалось, я ні про що не думав, але шматки чужих думок проносилися вихором у моїй голові. Дивна мішанина інших життів, мозаїка людських страждань скупчилися в моєму мозку, волаючи про необхідність вийти із замкненого простору, а я нічим не міг зарадити.
День змінявся ніччю, ніч – днем, а я дивився безкінечний фільм чужих життів і страждань. Якось на світанку промайнула думка, що, мабуть, хтось інший теж дивиться безкінечні подібні фільми – кожний свій – і десь є частинка мого життя, незрозуміла цьому глядачеві, як мені незрозумілі частинки тих мільйонів життів, які миготять переді мною, але які я ніколи не зможу скласти в єдину картину.
Ця думка дала поштовх іншій: я захотів побачити дружину, сина і доньку. Чоловічок усередині мене прокинувся і схвалив моє рішення. Я знав, що завжди треба діяти усупереч бажанням і намірам цього чоловічка, якщо я хочу залишитися серед живих, однак думка про необхідність зустрічі з сім’єю росла, міцніла, наповнювала, здавалось, усе моє тіло, ставала сенсом мого життя.

14

Однак минуло ще декілька днів і ночей, допоки я підняв своє тіло з ліжка й змусив його розпочати матеріалізацію думки. Невидима важкість, здавалося, скувала не лише мій організм, а й мозок, ніби гріхи усіх попередніх поколінь одночасно звалилися на мене, а я, єдиний на планеті Земля, мусив це все спокутувати.
Свіже повітря вдарило мені в ніздрі. Все попливло перед очима, так що я змушений був зупинитися, перевести подих, аби не впасти.
Здавалося, ніщо навкруги не змінилося: ті ж будинки, ті ж люди, той же дух несвободи.
І все ж, коли я зробив перші кроки, мене здивувало, що люди стали озиратися на мене, ніби уздріли інакшопланетянина. Раніше кожний був зайнятий собою, і це всіх влаштовувало. Тепер я був у центрі уваги, здавалося, всього Всесвіту, і, звісно, це мені не могло подобатися.
Спочатку я сприйняв свою увагу до себе як натяк на мій неохайний вигляд, але прискіпливо оглянувши своє тіло і те, що на ньому було, з ніг до голови, не помітив нічого такого, що могло би стати предметом осуду чи бодай звичайної людської зацікавленості.
Люди дивилися на мене широко розплющеними очима, ніби не знати кого побачили. Я теж дивився їм прямо у вічі, і тоді вони відводили погляд, але за першої-ліпшої нагоди знову витріщалися на мене.
Їхні погляди пронизували мене наскрізь. Особливо некомфортно було, коли я відчував, що дивляться мені в спину. Кожний квадратний міліметр мого тіла став об’єктом мало не маніакального вивчення. Камери відеоспостереження порівняно з цим видавалися дитячими забавками.

15

Я довго не міг витримати цієї екзекуції й змушений був повернутися до своєї кімнатки-підвальчика.
Насамперед я скинув із себе цей осоружний костюм, який нам видали з нагоди двадцятип’ятиріччя Великої Серпневої комуністичної революції, прискіпливо оглянув його, але не знайшов нічого такого, що могло би кидатись у вічі й стати приводом для зневажливо-колючих поглядів з боку мешканців мого міста. О, тепер я зрозумів, що ці погляди були і зневажливими, і колючими, ніби лише я один був винен в існуванні Системи і в тому, що вона знищена, але фактично все залишилося по-старому.
Оскільки іншого одягу в мене не було, я знову накинув на себе осоружний костюм, в якому вбачав причину моїх нинішніх бід, і став прасувати кроками мою кімнатку-підвал. Через деякий час я відчув, що від цього мені стало легше, ніж від безцільного лежання на ліжку. Шматки інших життів ще продовжували лізти до моєї голови, але вже у значно меншій кількості, голова поволі звілюнювалася від тягару, ніби попередні покоління змилостивилися наді мною й усвідомили, що за всі їхні гріхи я не можу й не маю права відповідати, а організм ніби помолодшав, тіло ставало пружним, до нього поверталася сила.
І раптом я зупинився, як укопаний, побачивши у дзеркалі своє обличчя. Це справді було моє обличчя з тамтешнього життя, а не набуте в осоружному закладі. Так ось чому на мене озиралися люди! Вони впізнали мене, колишнього!
Радіти з цього в мене не було жодних причин, адже мене знали як суперагента й такого ж суперзахисника Системи, хоча, бачить Бог, я не мав до цього жодної причетності.