Анатолій Власюк - Інтуїція

2

Він ледь кивнув головою, і в ту ж мить двоє шафоподібних охоронців викрутили мені руки і напівзігнутого повели перед собою. Я нікуди не збирався втікати і пішов би сам, але демонстрація сили потрібна була Богдану. Все це було би смішно, якби мені не було боляче. Здавалося, шафоподібні охоронці ще трохи натиснуть і зламають мені руки.
Мене підвели до машини, схожої на ту, якою тоді забрали із редакції й відвезли до в’язниці, та кинули усередину як непотріб, як кусень м’яса – нехай і людського. Я боляче вдарився головою, але не встиг навіть доторкнутися рукою до забитого місця, бо тут же два шафоподібних охоронці закували мене в кайданки. Їхні обличчя запрограмовано світилися ненавистю до мене, і я намагався на них не дивитися, аби не спровокувати до більш жорстокого поводження з собою.
В такій ситуації думати взагалі про щось не доводилося, хоча десь на інтуїтивному рівні й зріла думка, що я повинен вижити за будь-яких обставин, не втративши при цьому людської подоби.
Машина зірвалася з місця й поїхала не дуже швидко, провалюючись у багаточисельні ями на дорогах. “Не все у вас так ідеально, якщо навіть пристойних доріг зробити не можете”, - злорадно подумав я, але про всяк випадок заплющив очі, аби горили без ознак інтелекту не змогли бодай щось прочитати у моєму погляді й по-своєму все це витлумачити.

3

Ми їхали доволі довго, й увесь цей час шафоподібні охоронці впритул дивилися на мене, ніби я міг якимось дивовижним чином звільнитися з-під їхньої варти. Добряче ж їх, мабуть, настрахали, що я один із найнебезпечніших супротивників Системи, якщо вони так пильно мене стерегли.
Нарешті автомобіль зупинився перед невідомим мені приміщенням. Шафоподібні охоронці буквально винесли мене на руках із машини, зовсім не турбуючись про те, що завдають мені пекельного болю.
Назустріч їм із приміщення вискочили їхні близнюки – такі ж шафоподібні охоронці, взяли мене, мов в’язанку дров, і повели нескінченними коридорами.
Нарешті ми зупинились перед якимись масивними дверима. Я не встиг нічого зрозуміти, як вони автоматично відчинились, і горили впихнули мене всередину. Поки я підводився з долівки, двері так само автоматично зачинились.
Я все ще був у кайданках з заведеними назад руками, ніби міг звідси якимось дивним чином утекти. Аж значно пізніше я зрозумів, що так поступали з особливо небезпечними в’язнями, аби ті самі собі щось не заподіяли.
Коли я трохи оговтався і оглянув місце свого притулку, то побачив, що доволі простора кімната, в якій я тепер знаходився, не мала жодного бодай малесенького віконця. Угорі, що я й дострибнути не міг би, ледь жевріла лампочка. Але головною визначальною міткою цієї кімнати-камери, її, так би мовити, родзинкою була наявність декількох камер відеоспостереження. Вони нахабно стежили за мною, повертаючи у різні боки свої хижі голівки, і я зрозумів, що відтепер усе моє життя буде спаскуджене отим цілодобовим наглядом за мною.

4

Кімнату, в яку мене запроторили, не можна було назвати камерою у звичному розумінні цього слова. У камері принаймні є вікна і решітки на них, а тут, як я вже казав, цього не було. Натомість я побачив доволі масивний стіл, диван, м’які крісла, душеву кабінку, біотуалет, а вдалині – холодильник і навіть телевізор. Все це нагадувало кімнату відпочинку в санаторії чи палату в пристойній лікарні.
Руки занили, і я згадав, що скутий кайданками. Тільки-но я про це подумав, як кайданки автоматично розімкнулись і ніби розчинились у повітрі. Я вже до всього звик у своєму житті, однак ця подія не на жарт схвилювала мене. Мало того, що вони читають мої думки, то ще й витворяють фокуси на моїх очах. Чи пояснення всьому набагато простіше: я божеволію?
Я почвалав до холодильника. Відчинивши дверцята, уздрів там чимало всілякої всячини. Тут були ковбаси декількох видів, яйця, рибні консерви, помідори й огірки, голландський чи який там ще за назвою сир. Я ніби й хотів їсти, але все ж не наважився хоч щось взяти із холодильника.
Відтак я зайнявся оглядинами телевізора. Мої чаклування ні до чого не призвели, пульту я не знайшов і скільки не натискав на кнопки, чортів ящик не вмикався.
Я спробував на пружність м’які сидіння крісел і потонув у них. Було зручно і хотілося спати. Але заснути мені не вдалося, бо з досі ледь жевріючої лампочки полилося густе світло, яке, здавалося, силоміць роздирало повіки, заглядало усередину, і ти ніяк не міг від цього захиститися. Як тільки я розплющував очі, світло поволі згасало, тільки заплющував – знову вривалося в мене ніби зсередини.
Більше експериментувати я не хотів і пішов на банальну хитрість, яку засвоїв ще в осоружному закладі, коли навчився спати з розплющеними очима. Це мені вдавалося робити завдяки довгим тренуванням, коли я ніби дивився у всесвіт, але нічого не бачив. Єдине, що у таких випадках видавало мене, - це хропіння, але поки воно наступало, я встигав більш-менш пристойно відпочити.