Анатолій Власюк - Інтуїція

16

Чим довше я вдивлявся у себе колишнього-нинішнього, тим більша злість народжувалась усередині мене. Хотілося все нищити навколо себе, виплеснути всю ненависть до оточуючих, кинути виклик усьому світу.
Проте поволі я заспокоювався, звикаючи до свого старого-нового обличчя. Звичайно, повернення до себе, колишнього, таїло чимало небезпек для мого здоров’я і самого життя, але це все-таки було повернення, і я переставав грати роль, відведену мені іншими людьми, і нехай поволі, але ставав бути самим собою, - і це не могло мене не радувати.
Мої думки були ясними, як ніколи, мерзенний чоловічок усередині мене, здається, помер, і холодок страху вже не піднімався знизу живота і не пронизував усе тіло.
Я все більше переконувався, що саме зараз мені, як ніколи, потрібно знайти дружину, сина і доньку, просто зустрітися з ними, поговорити, подивитися їм в очі, зрозуміти, чим вони жили і живуть. Рідніших від них людей у мене нема, і саме перед ними я повинен сповідатися, виплеснути всі свої жалі й болі.
Це потрібно було зробити негайно, не відкладаючи у довгий ящик. Від цього, здавалося, залежало все моє життя.
Я усміхнувся до себе в дзеркало, підморгнув до свого зображення і весело й рішуче пішов до виходу, але мене випередили.

17

Мене випередили, і мало не перед самим носом двері рвучко розчахнулися, й потужний ліхтар осліпив мене.
Коли я очухався, то зрозумів, що стою посеред кімнати в оточенні декількох шафоподібних охоронців без ознак інтелекту на обличчі. Всі вони були схожими між собою, мов брати-близнюки, випечені за однаковим рецептом в якомусь нелюдському інкубаторі.
Я згадав, що вже бачив цих чи подібних на них охоронців у моїй кімнатці-підвалі, коли вони приходили до мене разом із Софією. Тепер моєї колишньої коханої не було, але я чомусь подумав, що й тут не обійшлося без неї.
Першим моїм бажанням було вступити у двобій не на життя, а на смерть з цими шафоподібними охоронцями. Але вже наступної миті я зрозумів, що відчай не може бути найкращим порадником у цій ситуації. Звичайно, достатньо одного цього орангутанга, аби з мене не зосталося навіть мокрого місця. Залишалося сприймати ситуацію такою, якою вона є, й чекати на розв’язку. Я усвідомлював, що вже нічого змінити не можу, але бодай гідно відійду з цього життя.
Пауза явно затягнулась. Я стояв, мов зачарований, у всьому поклавшись на долю і Боже провидіння. Мені здалося, що й шафоподібні охоронці були заскочені німою сценою і щось схоже на здивування з’явилося на їхніх обличчях. Майнула думка, що вони переплутали кімнатку-підвал і що їхньою жертвою мав стати не я, а хтось інший.
Але мої ілюзії швидко розвіялись, коли з темряви виникла постать мого найбільшого ворога – Богдана. Я зрозумів, що усе тільки починається, а те, що було до цього, можна вважати лише прелюдією до чогось незбагненного.

ЧАСТИНА ШОСТА
КРАХ

1

- Давно я хотів з вами зустрітися, пане редакторе, - на весь рот усміхався Богдан. Здавалося, через багато років зустрілися старі друзяки, які зараз подадуть один одному руки і кинуться в обійми. – Проте, самі розумієте, що це було неможливо, аби ви ні про що не здогадались. Але ви виявились гідним суперником, і я дуже шкодую, що ви не на службі у Великої Серпневої комуністичної революції. Ми би з вами прекрасно спрацювались і зробили би чимало корисних справ для зміцнення Системи. А, погодьтеся, це зміцнення потрібне всім нам, бо демократія явно себе не виправдала. Нашому народу легше жити, поки ним керують, і не думати про високі ідеали. Ми, вибрані люди, знаємо, що потрібно нашому народу для його пристойного існування, а тому не потерпимо тих, хто заважає нам робити людей щасливими.
Останні слова явно стосувалися мене, але я вдав, ніби не зрозумів натяку. Богдан продовжував грати роль мого давнього друга, ходячи навколо мене й шліфуючи свою думку. Я мовчав. Зрештою, йому й не потрібні були мої слова, бо все, що би я сказав, вважалось би неправильним, єрессю, за що могло наступити гідне покарання.
- Ви перевершили мої сподівання, - Богдан зупинився навпроти мене і пильно дивився мені в очі. Я не витримав його погляду, і Богдан, задоволений, знову почав кружляти навколо мене. – Ваша інтуїція виявилася сильнішою за всі наші психологічні схеми і плани, але все ж ви не годні протистояти Системі, яка розчавить вас остаточно.
Богдан знову зупинився навпроти мене, вгвинчуючись поглядом у мій мозок. Він не побачив належного ефекту від своїх слів, але все ж не міг стриматись і за інерцією штампував фрази, які злітали з його вуст, хоча ситуація була далекою від того, що він собі замислив:
- Так, так, друже мій, Система розчавлює кожного, хто діє їй всупереч. На жаль, такі суворі реалії життя. Але ми повинні вміти захищати себе і своїх людей, а тому знищуємо тих, хто не хоче жити за нашими правилами. Це логічно і гуманно: нехай загинуть десятки, сотні супротивників Системи, але не буде хаосу, і ми збережемо життя мільйонам людей. Хіба не в цьому найвища сутність служіння Системі?
У моєму погляді Богдан не прочитав потрібної відповіді і з сумом констатував:
- Ви так не думаєте. Шкода...