Анатолій Власюк - Інтуїція

7

Я не пам’ятав, коли Софія пішла.
Два чи три дні я не виходив зі свого підвальчика. Здається, у цьому житті мене вже більше нічого не могло зацікавити. Всередині гула порожнеча, а тіло за інерцією доживало свій вік.
Якби я сказав, що у ці дні думав про щось, це було би неправдою. Окремі думки не скріплювалися воєдино, існували, здається, самі по собі, а, можливо, навіть і не належали мені.
І все ж зараз я розумію, що всі мої помисли в ті дні були про дружину і дітей. Це не оформлялось у моєму мозку думками, а тим більше словами, фразами, реченнями. Але все тіло, весь організм були єдиним цілим, гвинтик до гвинтика, який переварював сказане Софією.
Не знати, що для мене було найстрашнішим: звістка про те, що сім’я мене зреклась, чи те, що дружина працює в секретному підрозділі стражів порядку, будучи відданою Системі, чи те, що син вірою і правдою служить цій Системі, чи те, що над дочкою ставлять експерименти в закритому закладі спеціального виховання.
Як би там не було, але все це навалилося на мене в одну мить, коли людина може або втратити розум, або стати байдужою до всього – зрештою, це одне і те ж. На щастя, мені не загрожувало ні перше, ні друге.
Можливо, якщо хтось на мене і дивився, то міг побачити зміни у моїй зовнішності і задоволено потерти руки: тепер цей тип не становить жодної загрози для Системи. Але віднині я знав, що все моє життя, скільки його там ще залишилося, буде без жалю, до останньої краплинки, віддане боротьбі за остаточне знищення Системи.

8

Софія, здається, усвідомила, що після сказаного мені вона вже не може претендувати на роль коханої людини. Але її влаштовувала будь-яка роль – і я це відчував, - лиш би бути поруч зі мною.
Коли вона приходила до мене, ми лише декількома словами перемовлялися про справу, а потім вели себе як старі друзі, говорили про все і ні про що. Ми просто могли мовчати, не помічаючи, скільки спливло часу, і нам не було незручно від цього.
Чого гріха таїти, інколи мені хотілося обійняти Софію, поцілувати її, забути, що нас оточує ворожий світ. Але жодним своїм поглядом і порухом вона не давала підстав зробити це, а я поруч з нею був скромною дитиною, яка ніколи не наважиться на героїчний вчинок.
Мені хотілося розпитати про Богдана, в яких стосунках Софія з ним, чи кохає його, чи просто змушена жити з цим бузувіром. Але всякий раз, коли слова ось-ось мали злетіти з мого язика, я наштовхувався на благальний погляд Софії, ніби вона читала мої думки, - і я не наважувався запитати про те, що давно мене мучило.
Якось поступово моя підпільна діяльність - чи то на Систему, чи то проти неї – пішла на спад, аж поки я взагалі перестав нею займатися, ніби мене відправили на почесну пенсію. І саме тоді Софія сказала, що завтра у нас буде знаменний день, коли або здійсняться всі наші надії, або...

9

Як не дивно, але ці слова Софії я не сприйняв з великим ентузіазмом. Чи то не повірив їй, чи то інтуїція підказувала мені, що не слід сподіватися на швидкі зміни, а тим паче – на падіння Системи.
Натомість мене радувало, що моя пам’ять відновлювалась, як то кажуть, не по днях, а по годинах. Щоправда, це відновлення було хаотичним. Одного дня, наприклад, спливала у пам’яті якась людина, і я згадував усе, що у мене з нею було пов’язане. Наступного дня я вже згадував цілий шмат життя – з дитинства, чи з юності, чи вже зі зрілих років. З одного боку, мене тривожило мозаїчне відновлення пам’яті, а з іншого – радувало, що нехай і таким чином, але пам’ять відновлюється. Мабуть, колись настане і такий день, коли я зможу згадати все.
В один з таких днів до мене прийшли спогади про батька, коли він був ще живий. Тато вже важко хворів, але якось йому стало легше, і у нас вийшла філософська бесіда.
Я заплющив очі й побачив усе наяву.
Тато напівлежав у ліжку, я сидів коло нього. За вікном шумів дощ, на землю гучно падали яблука. Здавалося, ніби й зараз у підвальчик долинав їхній запах.
Я вже не пам’ятаю всієї розмови з татом, але закарбувалося те, як він спокійно сказав, що Бога нема, його видумали наївні люди, а зі смертю людини закінчується її існування. Я хотів запитати: “А чому ж ти, тату, молишся?”, але не посмів, аби не забирати від нього останніх сил. Але батько ніби прочитав у моєму погляді це запитання і сказав, що молитва немає нічого спільного з вірою у Бога. Людина молиться, бо хоче морально й душевно себе підтримати, хоче показати свою духовну силу, хоча насправді є слабкою і нікчемною істотою.
І ще мені запам’яталося з тієї розмови, як тато був переконаний у тому, що люди є єдиними й неповторними у Всесвіті, а розмови про потойбічний світ, інакшопланетян (саме так він їх називав, а не казав: інопланетяни), існування вищих у своєму розвитку цивілізацій – це все маячня.