Анатолій Власюк - Інтуїція

ЧАСТИНА П’ЯТА
ПАСТКА

1

Ось уже місяць я жив у середовищі людей, з якими мені було затишно і комфортно. Здавалося, ми розуміли одне одного з півслова, зналися мало не все життя і жили однією сім’єю.
Це була справжня комуна, яку колись описували утопісти у своїх романах. Звісно, я зараз би точно не зміг сказати, про що саме йшлося у тих творах, бо навряд чи у своєму минулому житті читав їх, а лише чув, що такі існують, але мені видавалося, що саме про ці великі сім’ї людей і писали ті, кого ми незаслужено забули і навіть насміхалися з їхніх утопічних ідей.
Мені би не вистачило місця, аби описати всіх, з ким довелося зустрітися після сумнозвісного параду переможців з нагоди двадцятип’ятиріччя Великої Серпневої комуністичної революції, та й нема потреби в цьому. Це все були милі люди, незгодні з Системою. Кожний з нас жив в окремому підвальчику, здавалося, власним життям, своїми турботами. Але коли ми виходили на повітря, то безпомилково впізнавали одне одного, ніби якісь флюїди свободи витали у повітрі.
У старій частині міста ми могли вільно говорити між собою на різноманітні теми, мріяти про щасливе майбутнє, яке ось-ось настане, і буде іншим, ніж тепер, і набагато кращим, ніж воно було до цієї клятої революції. І хоча багато хто з нас достеменно не пам’ятав, яким було воно, це дореволюційне життя, але ми однаково були впевнені у тому, що гіркий досвід минулого дозволить нам врахувати помилки і не просто скинути Систему, зламати її, а збудувати нову якість життя.
У новій частині міста нам доводилося вести себе зовсім по-іншому. Тут нас була явна меншість, бо ми рідко сюди заходили, віддавши панування активістам Великої Серпневої комуністичної революції, які жили у наших квартирах. До того ж уся нова частина міста була нашпігована камерами відеоспостереження, так що доводилося бути обережними і обачними.

2

Мій підвальчик був невеличким, але затишним. Один мій брат по підпіллю, дізнавшись, що мені ніде жити, сказав, що це помешкання звільнилось після смерті одного з нас. Побачивши що мені не дуже хочеться займати притулок померлого, він сказав: “Це була світла людина”, знявши одразу всі мої застереження.
Мені відразу сподобалося в цьому підвальчику, і я не став нічого в ньому змінювати. Мабуть, у тій ситуації, в яку я потрапив, це було би важко зробити, але, враховуючи мій статус мало не головного розвідника, я міг би, очевидно, щось придумати. Проте ліжко, стіл, табуретки, шафа імпонували моєму спартанському стилю життя, і я залишив усе, як було.
Весь цей час мене не покидало відчуття роздвоєності. Я був складовою частинкою цього підпілля, одним із гвинтиків, який повинен був зруйнувати Систему. З іншого боку, я мусив грати роль людини, яку закинули в глибоке підпілля з єдиною метою: розкрити його, зруйнувати зсередини, аби зміцнити Систему. Я розумів подвійність свого існування, комфортніше почував себе, власне, серед підпільників, бо це було моє, опозиційність, здавалося, все життя була суттю мого існування. Але одночасно я усвідомлював, що головна моя роль полягає не в цьому, що Система покладає на мене великі надії, і як би я не пручався, вже не зможу поламати цю брудну гру. Хіба би загинув, але тоді мене зроблять героєм, а підпільники прокленуть. Така перспектива мене явно не влаштовувала.

3

Я доволі часто зустрічався з Софією. Вона приходила до мене у підвальчик. Її шафоподібні охоронці без ознак інтелекту залишалися в коридорі.
Але не це було перепеною для нашого спілкування. Я знав, що у мене є сім’я, і бачив по Софії, що вона здогадується про цю нову якість моєї пам’яті. Ми ніколи не говорили на цю тему, але невидима стіна вже була між нами, і ніхто не в змозі був її зруйнувати.
Одного разу я побував у помешканні Софії. Це була велика чотирикімнатна квартира, нашпігована камерами відеоспостереження. Побачивши сум’яття на моєму обличчі, Софія сказала: “Перевага керівників революції в тому, що вони у будь-який момент можуть вимкнути ці камери відеоспостереження. Але у мене немає жодних таємниць від моїх бойових побратимів, а тому нема потреби вимикати ці камери”.
У помешканні Софії ми говорили про нові завдання, які партія поставила переді мною щодо якнайшвидшого розгрому підпілля. Колишня моя кохана була жорсткою і холодною, і я починав убачати в ній свого ворога. Але все минало, коли Софія знову приходила до мого підвальчика і я інтуїтивно відчував, що саме вона є одним із керівників підпілля і має особисті підстави ненавидіти Систему, проте поки що змушена грати цю подвійну роль.
Наші розмови у моєму підвальчику були про все і про ніщо, нагадували милу сімейну бесіду, але все частіше у присутності Софії я думав про свою сім’ю. Здається, вона на відстані читала мої думки, димок похмурості застилав її обличчя, куди й зникала мила усмішка. Тоді Софія на півслові обривала нашу бесіду, казала, що має багато справ і, не прощаючись, йшла геть. Я залишався сам-на-сам зі своїми розхристаними думками.