Анатолій Власюк - Інтуїція

9

Я лежав з розплющеними очима. З моєю пам’яттю коїлися дивні речі: спогади виринали не від початку до кінця, а у зворотньому напрямку, ніби хтось невидимий усередині мене перемотував плівку моїх надій і сподівань.
Спочатку мені було незручно бачити все ніби у кіно, тільки з точністю до навпаки, однак за доволі короткий термін часу я призвичаївся до цього. Це було як з якимось художнім фільмом, який вже бачив декілька разів, а тепер тобі його прокручують у зворотньому напрямку. Ти про все вже знаєш, і тепер тобі навіть кумедно спостерігати, як воно було, – але з кінця і до початку.
Я вже все про себе знав, але це знання містилося на кінчику голки, в одному якомусь непримітному атомі мого тіла. По мірі необхідності інформація розширювалася, наростала, як снігова лавина, готова накрита тебе з головою, збігалася до тебе звідусіль, і ти бачив там подробиці, про існування яких навіть не здогадувався.
Дійсно, інформації було забагато, і я не міг виокремити чогось одного, що справді було важливим для мене саме зараз, у цю хвилину. Так уже бувало зі мною, коли приходила потреба увібрати в себе чимало книжкової мудрості за один раз, але не вистачало здорового глузду зробити вибір на одній якійсь книжці, адже було зрозуміло, що всього одночасно не зачерпнеш. Тоді брав один фоліант, щось навмання читав, потім іншу книженцію – і з нею проробляв те ж саме, а потреба саме в цей момент стати мудрішим поступово маліла і, нереалізована, в муках згорала у темних закутках мозку.

10

Думка про те, яку важливу інформацію я хотів би взнати, власне, зараз, виникла, здається, спонтанно, але вона пробилася крізь масив інформації з далекого закутку мозку лише їй відомою звивистою дорогою. Ця думка була ясною, як день: чому і як я потрапив до осоружного закладу? Вона містилася в мені, і я знав про це на клітинному рівні, тепер тільки треба було напружити пам’ять, аби наяву все побачити.
І я побачив. Повторюю, все було з кінця – коли за мною зачинилися двері осоружного закладу – і до початку, коли я сидів у себе в кабінеті за робочим столом. У сконцентрованому вигляді це спостерігання за собою ніби зі сторони тривало якусь мить, хоча за часом розтяглося, можливо, й на декілька годин.
Отже, я бачу, як за мною зачиняються двері осоружного закладу. Бачу себе, знервованого і розгубленого, з виразом відчаю на обличчі: як, мовляв, це могло статися саме зі мною, а не з кимось іншим? Відтак бачу в зворотньому плині часу, як до осоружного закладу під’їжджає машина, що привезла мене сюди. А за мить після цього бачу те, що було перед цим: конвоїр грубо, але не дуже боляче б’є мене кулаком у ліву щоку й каже, щоби я не патякав багато.
Плівка у моїй голові прокручується ззаду наперед, ніби хтось поставив мене з ніг на голову, і я бачу, як ми їдемо з редакції до в’язниці, а я крізь загратоване віконце впізнаю-не впізнаю рідне місто.
А ось мене виводять із приміщення редакції, я намагаюсь пручатись, але мене грубо заштовхують у машину, аж я боляче вдаряюся лобом об задвірок. Потерти забите місце не маю жодної змоги, бо мої руки у кайданках заведені назад.
А ось я сиджу в кабінеті, підписую до друку готовий номер газети, і тут до мене заходять три типи, один з яких – низенький і товстий, з відвислою губою і браком інтелекту на обличчі – виймає з кишені папірець і зачитує, що іменем Великої Серпневої комуністичної революції мене заарештовано як злочинця першої категорії і рішенням справедливого суду, про який я і гадки не мав, скеровано на виправлення до закладу № 40.
І на всьому цьому тлі бачу обличчя й очі моїх співробітників. Радше здогадуюсь, ніж знаю, хто мене видав, написав кляузу до всемогутніх органів – мій заступник і відповідальний секретар, яких я взяв свого часу на роботу, бо їх ніхто не брав в інших редакціях, і лише вони ховають очі від мого колючого погляду.

11

Мабуть, я все-таки заснув, бо над ранок почув слова мого господаря-ворога: “До нього повертається пам’ять, він згадав свою сім’ю та тих, хто його здав нашим доблесним органам стражів порядку”. Очевидно, увесь цей час він мав зв’язок з цими доблесними органами, тільки я так і не зміг з’ясувати, завдяки чому він спілкувався з ними. Можливо, це були камери відеоспостереження, від яких він тут, у підвалі, відхрещувався. А якщо тих камер і не було, то все ж зв’язок з моїми ворогами він мав.
Втім, тепер це не мало жодного значення. Мене викрито, і мої вороги знають, що до мене повертається пам’ять, а це, мабуть, є для них дуже небезпечним – навіть більшим злом, ніж моя втеча з осоружного закладу.
Мій господар-ворог увімкнув світло і голосно сказав:
- Годі прикидатися, що ви спите! Пора вставати! Снідаємо і йдемо на парад переможців з нагоди двадцять п’ятої річниці Великої Серпневої комуністичної революції.
Тепер у мене не було жодних сумнівів, що його слова чують за межами цього підвалу, в якомусь таємному кабінеті, - і саме цим його хазяям і були призначені ці слова, аби ніхто не сумнівався у його лояльності комуністичній владі, у тому, що він є гвинтиком цілісного механізму Системи.
Я не думав прикидатися, буцімто сплю, й дивився на мого господаря-ворога широко розплющеними очима. Тепер він явився переді мною у третій своїй іпостасі. Якщо спочатку він вдавав з себе гостинного господаря, який рятує від смертельної небезпеки втікача з осоружного закладу, хоча й таємно сподівається одержати квартиру за мою здачу органам і вірнопідданство режиму, то потім я побачив нещасного міщанина, котрий змушений прислужувати мало не суперагентові й одночасно розпрощатися з мрією про квартиру. Нині у нього відкрилося не те що друге, а третє дихання. Він увесь світився і був господарем становища. Мрія одержати квартиру, а не тулитися в цьому підвальчику до кінця днів своїх ставала все більш реальною. Аякже! Це ж він першим повідомив доблесним органам про те, що до мене повертається пам’ять, а це, мабуть, становило небезпеку для самого існування режиму.