Анатолій Власюк - Інтуїція

6

Коли їхні кроки стихли і на мене звалився гуркіт тиші, який не вщухав у вухах, я розгорнув зіжмакану записку й прочитав: “Коханий, я завтра постараюсь звільнити тебе від усіх поневірянь. Твій господар – провокатор, стережись його. Цілую. Твоя...”.
Звісно, вона не могла написати “Твоя Софія”, аби не видати себе з головою, якби записка потрапила до чужих рук. Я ладен був розцілувати цю записку, якої торкалися руки моєї коханої, але розумів, що цей речовий доказ треба знищити, аби не підставити Софію.
У найближчі хвилин п’ятнадцять це стало моїм улюбленим заняттям. Спочатку я, декілька разів перечитавши записку й насолоджуючись кожним словом, роздер її на дрібні клапті, так що годі було склеїти усе докупи. Але цього мені видалося замало. Я запихав кусники паперу собі до рота, ретельно їх пережовував і запивав водою з чайника. Це було неприємно і ще не знати як могло позначиться на моєму шлунку, але я розумів, що іншого виходу нема, що хоч таким чином я можу убезпечити Софію від великих неприємностей. Вона мені про це не сказала і не написала, бо, мабуть, розуміла, що я й сам здогадаюсь зробити саме так. Втім, заради коханої я готовий був з’їсти не те що папір, а й, здавалося, залізо зубами гризти, аби лиш ніщо не загрожувало її здоров’ю і самому життю.
Коли з неприємною процедурою було покінчено і я готовий був насолодитися думками про Софію, двері знову різко відчинилися й на порозі постав господар цієї квартирки-підвалу.

7

Люб’язність, яку він випромінював напередодні, з його обличчя ніби вітром здуло. Здавалося, що він боїться мене, і саме оце почуття страху ним керує, не дає розслабитися, бути самим собою.
Значно пізніше, коли я подумки пробігав своє життя і згадав цього чоловіка, зрозумів, чому трапилася така велика переміна у його поведінці стосовно мене. Адже цей заляканий владою чоловічок, у якого, здавалося, вже не залишилося нічого людського, мріяв вибратися з цього осоружного підвалу за будь-яку ціну й поселитися у квартирі, нехай камери відеоспостереження вдень і вночі будуть спостерігати за ним навіть у туалеті, але сама думка про те, що він наблизився до сильних світу цього, мала зігрівати його всі дні мерзенного життя. І перепусткою для здійснення цієї мрії мав стати я. Його не хвилювало, чи мене знову запроторять до осоружного закладу, чи розстріляють на місці без суда і слідства, - головне, щоб він почував себе комфортно. А тут таке розчарування: натрапив на поважну фігуру!
Дивно, але я саме один раз упродовж свого подальшого життя згадав про нього і вибудував у голові лінію його поведінки. У мене була змога взнати, як потім склалося його життя, і чи правий я був у своїх підозрах, однак я навіть пальцем не поворухнув, аби зробити це. Моє лінивство душі стосовно цього чоловічка було незбагненним, але я нічого не хотів змінювати.
Чоловічок, скоса подивившись на мене, буркнув:
- Софія наказала завтра привести вас до неї. Ви будете брати участь у параді переможців з нагоди двадцять п’ятої річниці Великої Серпневої комуністичної революції.
Більше того дня він не сказав мені жодного слова, а я й не горів бажанням розмовляти з ним, заглиблений у свої думки про Софію. Мене влаштовувала роль мало не суперагента, та ще й наближеної до Софії людини, а що коїлось у душі цього чортополоха – мене не цікавило.

8

На правах господаря я ліг на так зване ліжко. Близькість до Софії, за якою я почував себе ніби за кам’яним муром, зіграла свою роль: мене зовсім не цікавило, що робить цей чоловічок і чи має він можливість полежати так само, як і я. Я розумів, що поступаю зле, що не можна бавитися в пана і підданого, що людські стосунки повинні бути за будь-яких обставин. Навіть якщо я інтуїтивно відчував, що цей чоловік поганий, все ж не мав права так діяти. Не мав, але поступав саме так.
Мої думки були про Софію, про те, якою мала бути моя роль у завтрашньому параді переможців з нагоди двадцять п’ятої річниці Великої Серпневої комуністичної революції. Вигадають же таке – переможців. Перемога над ким?
Я задрімав. Це був миттєвий сон, але я встиг побачити стільки, що вже не міг спокійно існувати на цьому світі.
Я побачив свою дружину, сина і доньку. Я знав, що це саме мої дружина, син і донька. Це не був знак з тамтого світу, коли померлі турбують наші душі. Це до мене поверталася пам’ять про моє минуле життя. В осоружному закладі з мене намагалися вибити залишки цієї пам’яті, стерти в ній те, що не влаштовувало моїх наглядачів. Однак тепер, на волі, нехай і уві сні, я бачив те, що вже було зі мною, я бачив рідні мені обличчя.
Коли я прокинувся, то не пам’ятав, що саме відбувалося уві сні: чи я розмовляв, чи щось робив. Але тепер наяву я бачив перед собою обличчя дружини, сина і доньки і розумів, що це моя сім’я, яку я безмежно люблю.
Ліпше б я не прокидався! Знати, що в тебе є сім’я, яку ти любиш, і є Софія, яку ти кохаєш понад усе на світі, - чи можна ще більшу муку вигадати для людини?! На душі стало так тоскно, що справді не хотілося жити, а смерть не поспішала забрати мене в свої обійми.