Анатолій Власюк - Інтуїція

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ВЕЛИКА СЕРПНЕВА КОМУНІСТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ

1

Коли він назвав ім’я Софії, я готовий був іти за ним куди завгодно.
Ми підійшли до звичайнісінького п’ятиповерхового будинку, яких так багато було у старій частині мого міста. Вони нагадували добрі часи, коли люди жили, мов одна сім’я, все про всіх знали. Натомість у нових кварталах міста, нашпигованих сучасними будівлями, оцієї єдності між людьми вже не було, кожний був чужий один одному.
Услід за незнайомцем я зайшов у під’їзд, але ми не піднялись догори, у квартиру, а спустились у підвал. Чолов’яга мовчки відчинив двері однієї з комірчин і пропустив мене уперед. Я не наважувався зайти у темінь. Радше відчув, ніж побачив його єхидну усмішку. Він обминув мене, зайшов усередину, підняв догори руки і трохи повернув лампочку в патроні, що свисав на шнурку зі стелі.
Тьмяне світло виокремило стіл, двійко стільців, щось схоже на шафу. В кутку були збиті на цементній долівці дошки, застелені якимось шматтям, - і я зрозумів, що це ліжко.
- Ось тут я й живу, - весело сказав незнайомець. Він справді сказав це весело, бо вже звик до свого житла, а моя спантеличеність, нічого, крім сміху, й не могла викликати. Я відчував, що цей його оптимізм не є підробленим, бо людина справді сподівалася на щось краще і знала, що світле майбутнє може настати навіть завтра.
- Ви тут живете? – Це все, на що я спромігся.
- Після Великої Серпневої комуністичної революції наші квартири дістались активістам. – Чолов’яга був уже змученим і серйозним, усмішка ніби сама по собі стерлася з його обличчя. – А нас, котрі без ентузіазму сприйняли ті події, повиганяли у підвали, зробили тут реконструкцію, аби кожного заселити у малюсіньку комірчину. Добре, що хоч на вулицю не вигнали. Кожному, хто здасть ворога, обіцяють квартиру.
Останнє речення, здається, було нелогічним, і я не зважив на ці його слова, але чолов’яга знову світився оптимізмом.
Наступила довга пауза. Ми не знали що сказати один одному.
- Але я не жалкую, що опинився тут, - першим виборсався з ситуації мій супротивник. Він уже щиро усміхався. – Звичайно, у квартирах жити комфортніше, а тут навіть удень треба вмикати лампочку. Часто доводиться її вимикати і сидіти напотемки, бо при моїй зарплаті я можу дозволити собі купити лише одну лампочку на місяць. Проте я не завидую тим, хто нагорі. У кожній кімнаті в них встановлені камери спостереження. Не довіряє революція своїм активістам. А ми тут, у підвалах, - вільні люди!
Він ще щось торохтів і був зовсім не тією людиною, якою я його бачив на вулиці. Мені хотілося розпитати його і про загадкову для мене Велику Серпневу комуністичну революцію, і про багато інших речей, але мимоволі в мене вирвалося:
- Коли я побачу Софію?

2

Я відчув, що моє запитання для нього було неприємним. Щирість, яку він, як з’ясувалося, випромінював штучно, випарувалася, мов роса на сонці. Здавалося, мій новий знайомий потьмянів, змалів в одну мить.
- Я ж сказав, що завтра її побачите. Вона прийде сюди. До речі, післязавтра у нас двадцять п’ята річниця Великої Серпневої комуністичної революції. Ювілей...
Оте “ювілей” він промовив іронічно, але я, здається, вже не звертав уваги на його гру слів. Моїми помислами цілком і повністю заволоділа Софія. Я побачу її завтра!
Що мене тягнуло до цієї дівчини? Збудження старого і хворого чоловіка – принаймні, я себе таким вважав? Мабуть, не тільки це, бо той невдалий сексуальний досвід із Софією під час блискавиці ніби вказував на зворотнє. Кохання? Теж, мабуть, ні. Так, мені здавалося, що я постійно думаю про Софію, але того запалу, авантюризму, як у юнацькі роки, звісно, вже не було. А, може, те, що я колись називав коханням, насправді ним не було, і лише тепер я починав розуміти, що таке справжнє кохання? Не знаю, не знаю...
Я, здається, не звертав жодної уваги на господаря, який знову входив у свою попередню роль щирої людини. Він без перепочинку тарахкотів, так що вставити бодай слово було неможливо. Але навіть якби мене запитали, про що він говорив, я би, мабуть, не зміг відповісти.
Мене чимось пригощали, але що я їв, теж зараз не можу пригадати. Вірніше, пригадувати нічого, бо я й не знав, що споживав. Робилося це механічно, я наслідував господаря. Їсти зовсім не хотілося, і, здавалося, я би ще довго міг обходитися без цього. Господар поклав мене спати на так званому ліжку, збитому з дощок, а я, така невдячна свиня, навіть не поцікавився, де він прилаштувався. У підвалі-кімнатці було темно, і я тепер думаю, що, мабуть, він усю ніч просидів у кріслі, пильнуючи мене.
Сказати, що я спав, не можна. Надто бурхливим був для мене цей день, аби я міг заснути. Звісно, мої думки були про Софію. І це все було приємне, таке, що розслаблювало. Правда, одна чорна думка пронизала моє тіло: невже Софія з ними, і цей бал-маскарад зі мною придуманий, власне, нею для якоїсь незрозумілої мені мети? Я гнав цю думку геть, не маючи права запідозрити Софію у чомусь лихому.
А ще мені видавалося, що насправді й тут є камера спостереження, уміло замаскована, і кожний мій подих і погляд фіксується недремним оком мого незнайомого ворога.