Анатолій Власюк - Інтуїція

13

Я прокинувся з відчуттям загубленої любові. За вікном немилосердно заливався пес. Панувала глупа ніч. Мого художника поруч не було, і я розумів, що його і не мало би бути. Ніби це не він малював картини, а хтось невідомий зварганив це усе, всю цю ситуацію зі мною й невидимою рукою моделював художника, його майстерню, картини в ній – і мене в цьому інтер’єрі.
Викристалізувалася думка: як Іван Смеречнюк міг мене упізнати, якщо в мене змінилось обличчя? Це штрих-пунктиром засіло у мені, коли ми зустрілись, і його обличчя видалося мені знайомим. А, може, він теж побував у тому осоружному закладі, хоча не встиг зізнатись мені у цьому, й вийшов звідти зі зміненим обличчям? Ця думка була надто сміливою, аби я ось так, з першого разу, надав їй серйозного значення.
Почуття тривоги охопило мене. Я розумів, що викликане воно було не моїм новим місцем перебування. Мені би просто було незручно, я би почував себе чимось винним перед господарями. А тут було зовсім інше відчуття. Інтуїтивно ще вчора я зрозумів, що цей прихисток ненадовго, що й звідси мені швидко доведеться йти. І не просто йти, а втікати, рятуючи життя.
Вдруге це могло видатися на фарс, коли тебе заманюють у клітку, а потім через щілину дають можливість вирватися з неї. Але мені було не до жартів, бо я відчував, як тривога наростає унизу живота і отруює весь організм. Просто лежати й чекати, коли тебе упіймають, я не міг.
Мерзенний чоловічок усередині мене теж, здавалося, зіщулився від страху, і мені навіть здалося, що він тихесенько вив, як покинутий господарем пес.

14

Я вже був не той, що декілька днів тому, і відчував, що відроджуюсь, а моє людське начало бере гору над рабським, котре, очевидно, панувало в тому закладі, де я знаходився. Хотілося зустріти небезпеку у всеозброєнні, обличчям до ворогів, а не втікати світ за очі. Проте я розумів, що мій паперовий героїзм якщо й не коштуватиме мені життя, то повернутися в ненависний заклад я точно можу. А цього мені хотілося тепер якнайменше.
Я чув не тільки гавкіт собаки, а й голоси людей на подвір’ї. Сумнівів бути не могло: вони прийшли по мою душу. Ніби у фантасмагоричному сні я почув скрип дверцят шафи, якої, бачить Бог, раніше тут не було, але хтось невидимий за ніч притарабанив її в майстерню. Я вже знав, що там, за шафою, мій порятунок.
Коли я відхилив дверцята, розсунув одяг і натиснув на задню стінку, то побачив хід у невідоме і щось на зразок довгого коридора, освітленого тьмяним світлом. Я не пам’ятаю, чи усміхнувся сам до себе, настільки все було просто і геніально, але коли зсередини засунув дверцята шафи, почув, що до кімнати увірвалися люди з голосами моїх колишніх переслідувачів у будинку водія сміттєвозки.
Я рвонув у невідоме, втікаючи від них, і не мав часу задумуватися, скільки мені ще отак бігати. Я швидше відчув, ніж побачив, що тьмяне світло у коридорі поволі згасає у мене за спиною, рятуючи від переслідувачів.

15

Бігти мені було легко, ніби на змаганні, коли просто відчуваєш себе вільним, а не борешся за медаль з суперниками. Коридор міг бути тунелем, який повинен був вивести мене невідомо куди.
Я не сумнівався у тому, що саме так і має бути. А ще я знав, що мої переслідувачі ні за що мене не наздоженуть. Не наздоженуть, бо їм і не треба цього робити. Я розумів, що проти мене затіяли брудну гру. Ця моя втеча із закладу, дивовижний порятунок в особі водія сміттєвозки, постійне переслідування, аби я не розслаблявся ні на мить, і, власне, порятунок в останню секунду – все це було задумано якимось невідомим мені режисером, якого я не знав і який з незрозумілих мені причин влаштував цей зловіщий експеримент наді мною.
Як би там не було, але я біг, не замислюючись над подальшими наслідками, бо зараз мені хотілося лише одного – жити.
І раптом я згадав Софію. Це було так несподівано, що я зупинився. Думка, що переслідувачі можуть мене наздогнати, навіть не приходила мені в голову.
Я ніби наяву побачив Софію, відчув запах її тіла, а синьо-сталеві очі дівчини ніби пронизали мене наскрізь.
Шок тривав недовго, і я повертався до тями. Мої переслідувачі й не думали наздоганяти мене, ніби хтось невидимий дав їм команду не заважати мені думати про кохану дівчину.
Я поволі пішов. Згодом тунель закінчився. По сходах я виходив із якогось підвалу. Сонячний день бризнув мені в очі. Від несподіванки я заплющив їх, а коли розкрив, то побачив, що знаходжусь у центрі міста, біля самої ратуші. Годинник на ній почав бамкати, але я не встиг порахувати кількість ударів.