Анатолій Власюк - Інтуїція

4

Ноги несли мене вперед, до центру міста. Це зараз я так кажу – до центру міста, - а тоді я не знав, куди йду, адже міг ходити колами по передмістю, блукаючи провулками. Але якась невідома сила підказувала мені йти власне тією дорогою, а не іншою, звертати саме в той провулок. Я на генному рівні відчував, що це моє рідне невеличке компактне містечко, в якому я прожив усе своє життя. Внутрішня впевненість була вагомішою за оті мої нещодавні страхи. Та чому нещодавні! Страх ще міцно сидів у мені, не збирався вивітрюватись, але я вже зрозумів, що його можна подолати. Розуміння цієї простої істини – подолати страх – і робить, мабуть, людину людиною, відмінною від усіх інших живих істот.
Я не знав, що це за будинки, хто в них живе, і чи живе взагалі. Дика думка пронизала мій мозок і все тіло. Мовляв, усе це придумано якимось божевільним режисером, який загнав мене у це пекло. І будинки ці бутафорні, і фігурки людей у них зліплені з якоюсь невідомою для мене метою. Немає цього нічого, лише я, як сновида, тиняюся вулицями неіснуючого міста, котре живе лише в моїй уяві.
Коли десь далеко загавкав пес, блимнуло віконечко і знов загасло (людина встала, ввімкнула світло, подивилась, що ще рано вставати і пішла додивлятися солодкі сни), повіяв вітерець, я радше відчув, ніж зрозумів, що став у калюжу й намочив ноги, - все ж почуття реальності повернулося до мене. Що я за цяця така, щоб заради мене, єдиного, влаштовувати таке феєричне шоу. Ні, це життя, і його треба сприймати таким, яким воно є, а мені слід подолати важкий шлях, аби зрозуміти, що зі мною трапилося, хто наважився на такий нелюдський експеримент наді мною.
Я докумекав, що у попередньому житті теж повсякчас здійснював експерименти над людьми. Ні, я спеціально нікого не експлуатував, не принижував, але від моїх дій чи навіть бездіяльності, пасивності залежали інші люди, їхні долі викручувалися змійкою в той чи інший бік в залежності від моїх захцянок. Я не усвідомлював цього, але виходило саме так. І коли інколи мені хотілося щось змінити у стосунках із тими чи іншими людьми, це не вдавалося зробити. Ми всі були запрограмовані, як роботи, клято виконували вкладене у нас і не могли вийти з цієї оболонки, в яку нас так пестливо опустили.
Якщо ж я чи хтось несвідомо витворяв такі соціальні експерименти над іншими людьми, то, звичайно, міг знайтись і такий, хто підходив до всього з наукової точки зору. На кожний мільйон геніїв і просто талановитих людей завжди знайдеться бодай одне лайно, яке зіпсує життя цим людям або просто відбере його у них. Розпізнати б у зародку цього нелюда, коли він ще смокче молоко з маминої цицьки і заради блаженства цивілізації влаштувати над ним цей соціальний експеримент. Але, зрештою, чим би тоді ми відрізнялися від оцього лайна?
- Пане редакторе! Доброго ранку!
Я почув до болю знайомий голос, хоча одразу не міг згадати, хто його господар. Я інтуїтивно зрозумів, що звертаються до мене. Я редактор?
Єдиним виходом у цій ситуації було глипнути якомога більше повітря в себе, взяти ноги в руки і з космічною швидкістю втікати з цього проклятого місця. І видати себе з головою, що ти не той, за кого себе вдаєш.
Повільно, ніби боячись, що мене зараз стратять, я повернувся на голос. Що за маячня? Нікого не було!
- Пане редакторе! Доброго ранку!
Здається, це був голос з минулого. Нікого не було, але ж я чув цей голос, з характерним тембром, притаманним лише тій людині. Це був мій зв’язок із минулим, місточок, який вів мене у майбутнє.
Божеволію?

5

Ні, я не збожеволів. Мов із повітря, переді мною матеріалізувався широкоплечий чоловік зі скуйовдженою бородою і очима невинної дитини. Даю голову на відсіч, що ще мить перед цим я нікого не бачив. Цей чоловік буцімто справді став реальним на порожньому місці – і я мусив з цим змиритися.
Його наївність у погляді й нерозчесана борода одразу впадали в очі. Чи хотів ти цього, чи ні, але з першої ж секунди переймався до нього симпатією. Тим більше, що мені видалося, ніби я вже його колись бачив. І не просто бачив, а був із ним у дуже близьких дружніх стосунках.
- Пане редакторе! Ви мене не впізнали? – На якусь мить наївність щезла з очей бороданя. Він пронизав мене гострим поглядом, ніби намагався усвердлитися всередину мого тіла і пізнати мою сутність. Ця екзекуція тривала з секунду, можливо, навіть долю секунди, і моя впевненість у наївності знайомого незнайомця почала згасати. Але вже наступної секунди бородань знову дивився на мене очима невинної дитини. – Я Іван Смеречнюк, художник. Навіть декілька моїх картин є у вашій колекції.
Хоча він і звертався до мене на “ви”, але якось непевно, ніби до давнього друга, з яким не бачився багато років, а тому й не знав, як діяти. Краще було сховатися за отим “ви”.
Його ім’я мені ні про що не говорило, а звістка, що маю колекцію картин, ошелешила. Я нічого зі свого колишнього життя не пам’ятав. Але ж воно було, оте колишнє життя, до того часу, коли я потрапив в осоружний заклад, з якого утік. Втім, мені не варто було дивуватися з несподіванок, що приносило мені життя. Головним залишалося єдине: зберегти спокій і з’ясувати, хто я є і ким був у минулому.