Анатолій Власюк - Інтуїція

30

Мій погляд упав на газету, що лежала на підвіконні. Недобрі передчуття охоплювали мене, і злий чоловічок усередині підштовхував до того, щоб я швидше ту газету прочитав. Я відтягував до останньої миті, але все-таки взяв газету до рук.
На ній було сьогоднішнє число. Я звірився з годинником, у який був умонтований календар. Я заспокоював себе, що хтось із нишпорок випадково забув газету, хоча розумів, що професіонали такого класу подібного не допускають. У мене не було часу домислювати, хто міг спеціально залишити газету для мене, бо на першій сторінці я побачив фотографію старого. Шарик, відчуваючи недобре, теж загарчав.
У статті мова йшла про те, що схоплено першого помічника керівника підпільної організації “За вільну Україну!”. Я, в’язень чотириста тридцять перший, переховувався в нього на нелегальній квартирі. Водій сміттєвізки, якщо вірити публікації, у всьому зізнався, викрив ще декілька нелегальних явок, так що воїнам революції вдалося заарештувати багатьох бунтівників.
Чоловічок усередині мене замовк. Шарик лежав на підлозі і, блимаючи очима, дивився на мене. Принаймні тепер я знав правду або те, що персонально для мене видавали за правду. Старий, хоч і був злий на мене за Софію, все ж спеціально мене не видавав. Його схопили, і він під тортурами зізнався. В тому, що Богданові хлопці вміють вибивати потрібні докази, я не сумнівався. Звісно, провина старого в моїх очах стала меншою, хоча я не збирався зовсім пробачати його.
Я вимкнув ліхтарик і глибоко задумався. Крізь закриті штори марно намагався продертися до кімнати місячний промінь. Злий чоловічок усередині мене, здається, заснув і не втручався у хід моїх думок.
Хоча думок, як таких, мабуть, і не було, бо я думав про Софію. Одна лише думка, що вона може бути з Богданом, бісила мене. Саме думка про Софію була визначальною у тому рішенні, яке я прийняв. Я розумів, що замикатися в цьому будинку більше немає сенсу, та й небезпечно. Богданові люди знову можуть у будь-який момент прийти сюди - і що, все життя мені ховатися від них у невеличкій виїмці, що схожа на труну, під ліжком?
Що діється в моїй країні і хто я такий, врешті-решт? Де Софія і що з нею?
На всі ці питання я мав намір отримати відповідь уже зранку. Шарик, здається, вгадав мої наміри, бо вткнувся своєю мудрою мордою мені в руки. Злий чоловічок усередині мовчав.

31

“Щось поповзло у нього по лобі, і він прокинувся.
Крапля збігла вздовж носа на губи. Ще одна вдарила в око й затуманила зір. Третя розбилась об підборіддя.
Дощ!
Прохолодний, тихий, легкий, він сіявся з високості, дорогоцінний еліксир, що пахнув чарами, зірками і повітрям, а на смак скидався на старий херес.
Дощ!
Він сів, ковдра сповзла на ноги, і його синя сорочка взялася темними плямами. Краплини дедалі важчали. Здавалося, немов по вогнищу танцювала невидима тварина, аж поки вогонь перетворився на сердитий дим.
Дощ! Величезне чорне склепіння раптом розкололося, і сині уламки упали вниз. Він побачив десять мільярдів дощових кришталиків, які на мить завмерли в повітрі, щоб їх міг сфотографувати електричний фотограф. І - темрява й вода.
Він змок, як хлющ, проте підставив краплям усміхнене обличчя, навіть не заплющуючи очей. Він заплескав у долоні, підвівся і почав ходити навколо свого маленького табору. Була година ночі.
Дощ лив дві години, а потім перестав. На небо вийшли вмиті зорі, ясніші, ніж будь-коли.
Переодягнувшись у сухий одяг, що зберігався в целофановому мішечку, містер Бенджамін Дріскол ліг і заснув щасливий”.

32

Я лежав із закритими очима, але не спав. Дружина знала це. Коли вона читала мені “Марсіанські хроніки” Рея Бредбері, температура відступала. Ніжний і змучений голос мав чудодійну силу, перед яким спадала моя висока температура, а організм міцнів буквально на очах.
Я силкувався розплющити очі й усміхався уві сні, бо в мене нічого не виходило, але я знав, що зараз подолаю опір - і побачу дружину.
Я розплющив очі і вернувся в реальну дійсність. Софія говорила мені про це. До її матері пам’ять також поверталася уривками. Мені не вистачило буквально декількох секунд, щоб побачити обличчя дружини.
За вікном падав дощ. Шарик здивовано дивився на мене. Видно, на моєму обличчі, коли я марив і повертався спогадами у минуле, було щось таке, чого він раніше в мені не бачив.
Я виздоровлюю - і фізично, і, головне, морально. Таким був підсумок останнього часу мого життя. Цей процес тривалий, вчила мене Софія, але якщо людина напружить усю свою силу волі, вона може згадати все або майже все з попереднього свого життя, тобто того, яке передувало ув’язненню.