Анатолій Власюк - Інтуїція

33

Отже, тепер я знав, що в мене є дружина, яка читала мені “Марсіанські хроніки” Рея Бредбері, коли я хворів. Це читання дивним чином поліпшувало стан мого здоров’я. Я не знав, хто такий Рей Бредбері й що він написав у своїх “Марсіанських хроніках”, я не пам’ятав обличчя своєї дружини, не знав, чи були і є в нас діти, як ми взагалі жили - все це було замуроване в моїй пам’яті. Але тепер я знав, що, взнавши крихітку свого минулого, зможу впевненіше просуватись у майбутньому.
Це взаємозв’язані процеси, повчав мене чоловічок, що зсередини керував моїми вчинками. Проте, дивно, тепер я не відчував жодного дискомфорту від його находження в мені й цілком погоджувався з його словами. Чим більше я відвоюю простір у минулого, казав чоловічок моїми словами чи то я його, тим більший плацдарм майбутнього зможу захопити.
Я був переконаний, що вночі Богданові нишпорки не полізуть до будинку. Можливо, дадуть мені спокій і вдень. Але ближче до вечора може повторитися вчорашня картина, і тоді моє життя перетвориться в ад.
Я твердо вирішив зібрати всі можливі їстівні запаси й зранку вирушити з цього будинку - можливо, назавжди.
Шарик, мабуть, був телепатом. Він читав мої думки на відстані й у повній темряві. Я почув, як він б’є хвостом об підлогу на знак прихильності до мого рішення.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
МІСТО

1

Ноги самі несли мене дорогою, що вела до міста. Розум пручався, застерігав, щоб я не дуже радів. Те, що я сам себе визволив із хатини водія сміттєвізки, ще не означало волі, бо попереду була невизначеність. Але я нічого не міг зробити з собою, а тим більше зі своїми ногами, які, здавалось, остаточно вирішили не підкорятися мені.
Злий чоловічок усередині мене був на диво нейтральним. Він мовчав, і я не міг зрозуміти, правильно роблю чи ні. Якби він заперечував цю мою подорож до міста, я би знав, що роблю правильно. Якби він підтримав мене, я б задумався, чи варто мені це робити. А тут чоловічок мовчав, і я вирішив покластися на долю. Фаталізм пригнітив мене, але я подумав, що гірше вже не буде і не може бути. Та й, зрештою, не все ж життя мені ховатися під ліжком! Так справді можна збожеволіти.
Шарик біг спочатку попереду мене, не довіряючи моїй інтуїції й підказуючи мені дорогу. Я внутрішньо сміявся з доброго пса, бо що тут було показувати, адже дорога була одна. Хоча вона й звивалася, мов змія, але я був переконаний, що іншого шляху до міста просто немає. Коли Шарик зрозумів, що з орієнтацією в мене все в порядку і я дійсно маю бажання йти до міста, він став потроху відставати, аж поки не зник з мого поля зору.
Дивно, але цю обставину я сприйняв спокійно, ніби все так і мало бути. Мені навіть видалося, що якісь невидимі сили скерували пса, аби він мені допоміг оговтатися від зміни ситуації, а коли переконалися, що все гаразд і я йду, власне, до міста, відкликали його якимось дивним чином. Не хочу нікого обдурювати, принаймні самого себе, але саме тоді мені видалося, що й Шарик брав участь у якійсь брудній грі проти мене, а, виконавши свою місію, щез – можливо, назавжди.
Дорога, якою я йшов, видалася мені знайомою, ніби я колись давно вже ходив нею. І тільки я став пригадувати, коли і, головне, з ким міг іти цією дорогою, всередині мене заворушився злий чоловічок, який намагався завести мої думки на манівці. Він став щось торочити про втрачену для мене назавжди Софію, сам розуміючи, що це не так, бо все моє єство казало: ми побачимося з молодою жінкою за будь-яких обставин. Я відчував, що злий чоловічок усередині мене знайшов моє слабке місце і намагається відволікти мене від спогадів про дорогу, якою я йшов до міста. Я інтуїтивно відчував, що цьому слід активно пручатись, якщо я хочу остаточно знати, що зі мною коїться і в якому часовому вимірі та просторі я перебуваю. Я робив надзусилля над своєю пам’яттю. Ще мить – і я би згадав, здається, все.
Але з глибин мого єства, десь на атомному рівні клітин, став наростати біль. Я вже знав його підступну повільність, коли думаєш, що воно минеться саме по собі й тобі нічого особливо хвилюватися. Моя, та й не тільки, мабуть, моя помилка якраз у цьому й полягала, що болеві дозволялося все, що йому не давали відсічі вже на дальній відстані. А треба боротися за себе будь-якої миті, навіть коли для цього немає вагомих підстав, і саме тоді витрачати максимум зусиль. Коли біль розпрямить плечі – вже пізно.
Я не знаю, скільки секунд чи хвилин тривав цей процес, але для мене він видався вічністю. Біль пронизував усе моє тіло, роздираючи зсередини кожну клітинку. Звичайно, роздумування над тим, коли я міг іти цією дорогою, випарувались, як роса на сонці, і всі мої зусилля були спрямовані на те, щоб залишитися людиною, не збожеволіти від цього тваринного болю.