Анатолій Власюк - Інтуїція

22

Час повз повільно, але ніч усе-таки настала. Старого не було, хоча о цій порі він зазвичай повертався. Я чомусь подумав, що він повернеться разом із Софією і, змучений чеканням, задрімав.
Мене розбудив Шарик. Він глухо гарчав, притулившись до моєї руки своєю гарячою мордою. Я відразу зрозумів, що нам загрожує небезпека.
Я прислухався і почув, як за вікном лунали чиїсь голоси. Людей було багато, з добрий десяток, мій мозок працював блискавично, і я усвідомлював, що це не друзі прийшли до мене в гості, а смертельні вороги зажадали мого життя.
Я миттєво згадав слова Софії про потаємний лаз, який знаходився під моїм ліжком. У перші дні волі, сміючись, я заліз туди, і мені було просторо, як дитині, що лежить у труні дорослого. Проте Софія занадто серйозно, як мені здалося, поставилася тоді до цього. Вона казала, що це важко, але можна витримати навіть декілька діб у цьому добровільному заточенні, головне, сконцентрувати всю силу волі й зосередитися на тому, що треба врятувати своє життя. Тоді я внутрішньо, щоб не образити свою юну наставницю, сміявся з неї, але тепер, у хвилину життєвої небезпеки, розумів, наскільки правою була вона.

23

Часу для роздумів не було. Вороги, які хотіли поцупити моє життя, наближалися до мене. Шарик, сумно подивившись на мене (була ніч, я нічого не бачив, але відчув його погляд), вистрибнув у відчинене вікно. Пролунало декілька пострілів, але, на щастя, кулі не влучили у мудрого пса, бо не було чути його скавуління. А, може, його вбили відразу, тому я не встиг нічого почути? Але тут пролунав чийсь глухий басок: “Втік, зараза!” - І я з радістю поліз у свій таємний сховок.
За ці декілька днів, коли Софії не було, старий відгодував мене добряче, так що аж сперло дух, коли я зачинив ляду за собою. Я міг лежати лише на спині у суцільній темені. Не було змоги ворушити ні руками, ні ногами, перевернутися на бік. Ні, звичайно, все це можна було робити, але за однієї умови: якщо я хотів розпрощатися з життям.
Через якусь хвилину-другу вони, мої вороги, вже були в кімнаті. Судячи з їхніх голосів і тупоту ніг, я зрозумів, що їх не менше чотирьох-п’яти.
- Він тільки що був тут, - почувся той же глухий басок, що належав, мабуть, старшому із них. Я тільки іронічно усміхнувся, віддаючи належне його здогадливості: постіль зім’ята, зберігає ще моє тепло.
Видимої моєї присутності в кімнаті не було, і вони розбіглися по всій хаті, шукаючи людину-невидимку. Пошуки мене в неіснуючому просторі не могли дати бажаних результатів, і я, якби міг, розреготався би, але змушений був стримуватися.
Чоловічок, який вселився в мене, занепокоївся. Йому хотілося підняти ляду, здатися на милість переможцям. Дідька лисого я дозволю йому це зробити, бо хоч мова йшла про моє друге “я”, все ж, власне, я був головним, і все остаточно вирішував лише я, а не отой гнилий чоловічок.
Вороги бісилися з люті, не знайшовши мене.
- В хаті повинна бути якась потаємна схованка, - спокійним тоном заговорив глухий бас. - Шукайте!
Отой спокій, якась внутрішня сила насторожили мене, і я почав сумніватись у впевненості Софії, яка переконувала, що ніхто не зможе знайти її схованку.
Нишпорки послухалися свого командира і розбіглися по всій хаті. Сам господар глухого басу, я відчував це, залишився в кімнаті. Він ходив із кутка в куток, лише рипіла чи то підлога, чи то його чоботи. Звуки були глухими, і я міг лише здогадуватися, що відбувається за межами мого добровільного ув’язнення.

24

Так тривало доволі довго. Можливо, мені так видалося, бо час був спресований у просторі.
Раптом я відчув, як страх став пронизувати все моє тіло. Ще якусь хвилину тому я насміхався зі своїх ворогів, потім став сумніватись у власній безпеці, а тепер - я фізично відчув цю мить - страх паралізував мене.
Злий чоловічок усередині задоволено потирав руки і нашіптував, що від долі в’язня за номером чотириста тридцять один мені нікуди не втекти, і аж нарешті я второпав, що в мені сидить мій найлютіший ворог, можливо, ще більший, ніж той, хто ходить наді мною.
Але на філософські роздуми не було часу, бо кроки несподівано припинились. Я відчував, як покриваюся потом, але разом із тим радів, що страх хоча ще й не зник, але поволі відпускає мене.
Інтуїтивно я відчував внутрішню боротьбу з володарем глухого басу. Чи відчував те саме мій суперник, я не знав.

25

Я не відразу второпав, коли це почалося, але зрозумів, що він дивиться на мене. Це було неправдоподібним, бо він нічого не міг бачити, але відчуття було не з приємних.
Я почув, як він зі всією силою, що була у нього, відсунув ліжко. Проте страху як такого в мене вже не було, а з’являвся азарт боротьби зі смертельно небезпечним ворогом. Мабуть, якби я міг це побачити, в мене був би такий же вираз обличчя, як у старого, коли він, мов обкурений наркоман, розповідав мені про пошуки особливо небезпечного в’язня номер чотириста тридцять один.
Володар глухого басу спочатку пройшовся чобітьми по місцю, де стояло ліжко, вистукуючи каблуком кожний крок, потім став рачкувати, як дитина, що вчиться ходити, вилизуючи долонями кожний сантиметр долівки. У нього нічого не виходило, бо лише втаємничені - я і Софія - знали, як дістатися до схованки. Я вірив Софії безмежно і дихав хоча й не на повні груди, але нормально, не боячись, що мене почують.
За цим заняттям володаря глухого басу застали його підлеглі.
- Товаришу Богдан, - відрапортував один із них, - його ніде немає, ми облазили всю хату.
Коли злий чоловічок усередині мене подумав, що таємницю ось-ось буде викрито, командир нишпорок різко підвівся на ноги, лютий не від того, що не знайшов мене, а від того, що його в такій незграбній позі угледіли підлеглі.
- Він тут! - Як поранений звір, гарчав володар глухого басу. - Я відчуваю це нутром! Шукайте, чорт би вас забрав! Ми не підемо звідси, доки не знайдемо його!
Тепер я був абсолютно переконаний у тому, що вони мене не знайдуть. Все впиралося лише в проблему часу: коли вони підуть звідси і я зможу вибратися на волю.
Мої вороги порпалися по цілій хаті, а я, здавалося, зовсім не звертав на них уваги, хоча, мабуть, це було не так, бо все-таки намагався вловити кожен підозрілий рух і голос.
Я думав про старого, який здав мене. Тепер я розумів, як тиждень він мучився, виношуючи план помсти мені за Софію. Я не бачив своєї жодної вини в тім, що Софія довірилась мені, а я її покохав. Але внутрішнє єство її батька мені стало зрозумілим. Якась дика ревність до доньки, помножена на ненависть до існуючого режиму і зведений у квадрат страх за її та своє життя - все це дивним чином перемішалося в мізках водія сміттєвізки, зробило його божевільним, небезпечним для суспільства, поставило в його уяві всі людські цінності з ніг на голову. Принаймні, так я тоді думав, і злий чоловічок, змушуючи мене сумніватись у власному присуді, дивним чином погоджувався зі мною, тим самим компенсуючи свою поразку у моєму нещодавньому двобої з володарем глухого басу.