Анатолій Власюк - Інтуїція

26

Богдан! Інтуїтивно я відчував, що це саме той Богдан, із яким Софія розмовляла по телефону і змушена була признатися йому в коханні, відповідаючи на пряме запитання. Але потім те, що трапилося між нами вночі, доводило мені, що Софія кохає мене. Звичайно, я тішив себе ілюзіями, що існує дуже мала ймовірність знаходження, власне, того Богдана тут, наді мною, але серце, мозок, відчуття - все підказувало мені, всупереч позиції гидкого чоловічка, що сидів усередині, що це Богдан, з яким змушена бути Софія, аби врятувати життя собі, батькові та й, зрештою, мені. Деякі суперечності не вписувалися в логіку моїх роздумів, але тоді я не надавав цьому надзвичайно важливого значення, поглинутий власними переживаннями.
Здається, я зовсім забув про небезпеку, яка чатувала на мене, і намагався уявити, як виглядає цей Богдан. Він видавався мені низьким і товстим, з грубими губами, невиразним обличчям, у формі, що зовсім не пасувала йому. Чоловічок усередині мене гаряче заперечував, стверджуючи, що якби я був на місці Софії, то неодмінно би закохався в Богдана. Звичайно, я не міг повірити у такі нісенітниці, хоча чоловічок переконував мене, що уніформа дуже личить Богданові й саме завдяки цьому в нього закохалося безліч дівчат, але він зупинив свій вибір саме на Софії.

27

Я помітив, що коли роздумую про щось, то гидкий чоловічок усередині мене постійно втручається в хід моїх роздумів, збиває мене з головної дороги на манівці, аби я не докопався до суті чогось важливого. Він обставляє мене другорядними деталями, засліплює очі тим, що ще недавно було дуже важливим для мене, а тепер втратило будь-яке значення, намагається захопити мене зненацька своїми філософськими просторікуваннями, і я, врешті-решт, не усвідомлюю, що це мислю не я, або, вірніше, не я мав би так мислити. Все це мені нав’язують, і чоловічок усередині мене відіграє другорядну допоміжну роль. Мені треба було докласти чимало зусиль, щоб позбутися чиєїсь нав’язливої думки і повернутися до себе самого. Це забирало мою розумову та фізичну міць, і я довший час перебував у якомусь трансі, невагомому стані, між життям і смертю, а потім знову повертався до звичного стану речей.
А ще позбутися нав’язливого чоловічка можна було, коли ні про що не думаєш. Це було важко: не думати взагалі, бо тоді уподібнювався до чогось мертвого, неживого. Але треба було вибирати, бо куди страшнішою була думка, що тебе хтось невідомий не просто перебудовує зсередини, а вносить у тебе якийсь небезпечний вірус, здатний зробити з тебе цілком іншу людину - внутрішньо, бо всі органи залишилися на місці.

28

Зараз я перебував саме в такому стані, до того ж вимучений невидимою боротьбою з Богданом. Щоправда, думки, як набридливі мухи, ще пролітали, але я намагався не звертати на них уваги, щоб не стати легкою здобиччю злого чоловічка, що поселився в мене.
Я не знаю, скільки часу минуло відтоді, коли Богдан дав наказ своїм нишпоркам обмацати буквально кожний міліметр будинку, щоб знайти мене. Мабуть, це продовжувалося доволі довго, бо коли я потрохи почав приходити до пам’яті, то відчув. як заніміли руки й ноги, а голова стала важкою, ніби на неї поклали важку брилу. Мої очі дивились у простір перед собою, але впирались у щось важке, що змушувало промінь зору повертатися назад, углиб мене самого.
Якихось видимих ознак життя поза межами моєї добровільної труни не відчувалось, але я не ризикував навіть поворухнутися. Я дав собі слово терпіти, скільки зможу, навіть якщо доведеться померти тут, але не стати легкою здобиччю Богдана та його гицлів.
Над собою я почув шкрябання кігтів і ледь чутне гарчання. Це був Шарик, провісник моєї волі.

29

Добрий і мудрий пес, який без господаря та його доньки інтуїтивно відчув, що треба служити мені та працювати на мене, облизував мене своїм шершавим язиком, а мені хотілося плакати.
У своїй добровільній труні я пробув не менше доби, бо знову була ніч. Я не став ризикувати і не включав світла, бо думав про засідку, хоча це було малоймовірним, якщо Шарик зі мною. Аж тепер я зрозумів, як зголоднів, і навіть якби мої вороги були близько, я б не міг завадити голоду керувати моїми вчинками. Здається, чоловічок усередині мене цілком погоджувався з таким розвитком подій.
Під подушкою я намацав ліхтарик, який, крім основного свого призначення, мав слугувати мені важким предметом на той випадок, якби на мене хтось напав. Тепер мені було смішно. бо я розумів, що за допомогою ліхтарика не впорався б із добрим десятком Богданових нишпорок, але ще добу тому вважав цю річ найгрізнішою зброєю в будинку.
З Шариком ми пішли на кухню і там добряче, ніби востаннє в житті, наїлися, аж нам заболіли животи. Пес навіть лінувався вже хвостом махати на знак вдячності й лише хлебтав воду після жирної їжі.