Анатолій Власюк - Інтуїція

18

Час спливав повільно. Я лежав на ліжку і просто дивився у стелю, нічого не бачачи. Думки про Софію були невиразними, ніби тупий біль. Шарик лежав на підлозі біля ліжка і був всеціло на моєму, а не на її боці. Принаймні я так відчував, і щось подібне до злорадства народжувалося в моїй душі.
Наступив вечір. Софія покликала мене їсти. Я мовчав. Вона заглянула до кімнати, повторила запрошення, але вже так тихо і винувато, що мені стало шкода її. Проте я вирішив зіграти свою роль до кінця і сказав, що їсти не хочу. Вона постояла хвильку на порозі й вийшла, не знаючи, що має робити з вередливою дитиною, тобто зі мною.
А я твердо вирішив, що завтра ноги моєї тут не буде. Це було авантюризмом із мого боку, бо я прекрасно розумів, що якщо піду звідси, то стану легкою здобиччю нишпорок. Але й залишатися тут я не міг. Я вирішив цілком і повністю віддати свою долю в руки Богу, який, здається, зовсім не помічає людей, як це мені недавно приснилося, й не дуже переймається їхнім існуванням. Коли я був дуже злий, атеїст так і пер із мене, але в звичній ситуації я, звичайно, вірив у Бога, хоча церковні обряди були мені не до снаги.
Вже би мав прийти з роботи старий, і я би з ним поговорив, щоб не виглядати дурнем у цій ситуації. Але водій сміттєвізки десь затримувався і я подумав, що з ним могло щось трапитися.
Шарик пішов від мене, мабуть, шукати їжу, бо дружба дружбою, а їсти хочеться. Софії не було чути, і я заснув.

19

Я прокинувся серед ночі від шуму дощу за вікном. Блискавка раз у раз краяла небо і вселяла страх у серце.
Я швидше відчув, ніж зрозумів, що Софія шубовснула до мене в ліжко, тремтячи від страху чи холоду або одночасно від того та іншого.
- Що з тобою? - Я заспокоював її, як дитину, забувши про недавню образу. Хоча, в чому вона була винна? Хіба в тому, що говорила по телефону зі своїм Богданом?
- Я боюся грози і блискавки, - ледь прошепотіла дівчина, все більше притискуючись до мене і цілуючи, як ніхто на світі.
У ту ніч Бог завидував нам. Я вже й не пам’ятав, коли востаннє займався коханням. І в мене, звісно, нічого не вийшло. А Софія вмлівала від блаженства і казала, що з ніким їй ще так добре ніколи не було. Вона лагідно сміялася з мого невміння закінчити свою справу і казала, що наступного разу в мене все вийде.
Тієї ночі я спав сном дитини. А коли прокинувся, Софії поруч не було. Зате я почув голос старого, який порався на подвір’ї і розмовляв із Шариком, розповідаючи йому про своє нелегке життя.
Я відчував: щось трапилося. Вийшовши з будинку, я хотів було привітатися з водієм сміттєвізки, але не встиг і рота розкрити, як той сказав, щоб я йшов сам снідати, бо він уже їв, а Софії не буде, вона пішла до міста і вже більше сюди не повернеться.
Впіймати мить щастя і бути так жорстоко покараним! Навіть Шарик не розумів, як мені було тоді боляче.

20

Сьомий день і сьому ніч я жив без Софії. Без неї я жив і сорок років до того, коли не знав її, але тепер мені це давалося дуже важко. Я не знав, що з нею і де вона тепер. Звичайно, з нею не могло нічого поганого трапитись, я був у цьому абсолютно переконаний. Я думав про неї, здавалося, кожну хвильку свого життя, розмовляв із нею і знав, що вона мені відповідає. Це було божевіллям, але я не міг нічого з собою вдіяти.
Найбільше мені хотілося вірити в те, що Софія так само думає про мене, як і я про неї. Нехай не в такій мірі, але все ж. Це було дуже важливим для мене, але я не знав, чи справді все так і є.
Старий, мабуть, здогадувався, що трапилося між мною та Софією тієї ночі. Я мав би завдячувати водієві сміттєвізки за те, що він врятував життя чотириста тридцять першому. Мені було соромно, але навіть самому собі я не міг зізнатися в тому, що жодної вдячності не відчуваю. Це мене гнітило. Старий, здається, теж змінив свою думку про мене і вже майже не розмовляв зі мною. Він ішов ранком на роботу, коли я ще спав, і приходив пізно ввечері, коли я вдавав, що вже сплю, так що нам не доводилося робити вигляд, що ми задоволені існуванням одне одного. Правда, я думав, що батько Софії зі злості, коли зрозумів, що я переспав із його донькою, видасть мене режимові, проте намагався відкидати такі думки, як безпідставні.

21

Я набирав силу з кожним днем, і старий не шкодував продуктів для мене. Я був вдячний йому за це. А ще він приносив щодня копу свіжих газет, які я перечитував від початку до кінця, намагаючись вникнути в суть епохи, в якій жив. Цілі дні я проводив із Шариком, читаючи газети, бо жодної книги в будинку не було. Інколи дозволяв собі ввімкнути телевізор чи послухати радіо, але їхня подача матеріалів зовсім не відрізнялася від газетних публікацій.
Я розумів, що так довго моє добровільне ув’язнення тривати не може. Порівняно з усвідомленням того, що ти чотириста тридцять перший, у будинку водія сміттєвізки я відчував себе, звичайно, людиною, але, по суті, нічого не змінилося, бо я не міг вважати себе вільним.
Мені вже давно належало серйозно поговорити зі старим, сказати, вірніше, збрехати, що у нас з Софією нічого не було. Звичайно, за великим рахунком і справді нічого не було, хоча я знав, що в моїй душі стався переворот і я покохав цю дівчину, можливо, вперше за багато років. Але мені потрібна була розмова з моїм рятівником, щоб нарешті взнати, що сталося в моїй країні, чому я потрапив до в’язниці, що відбувається зараз.
Злий чоловічок, який уже тривалий час жив усередині мене, приносячи мені масу клопотів і постійно створюючи внутрішній дискомфорт, здається, не заперечував, щоб сьогодні я серйозно поговорив зі старим, і вперше з часу існування мого другого “я” ми заключили негласну угоду.
Настрій мені поліпшився, як траплялося завжди, коли я приймав якесь відповідальне рішення або починав діяти, а не просто сидів склавши руки. Дочекатися старого й розставити всі крапки над “і” - я відчував, що мені вистачить сили духу, щоб здійснити цей задум.
До вечора, коли старий приходив із роботи, було ще чимало часу, і я став читати газету, щосекунди думаючи про Софію. Можливо, думки про неї й рятували мене, що я не зациклювався на прочитаному, бо від одноманітних статей і переможних рапортів можна було звихнутися.
Ця думка жила в мені вже декілька днів поспіль, але тепер остаточно викристалізувалась. Я помітив, що все менше й менше в газетних публікаціях мова йде про мене, хоча не було такої газети, яка б не говорила про змову й існування якоїсь міфічної організації “За вільну Україну!”. Якщо вірити газетним публікаціям, в обивателя могло скластися враження, що всіх членів підпільної організації вже виловили, крім мене. Моя персона, мовляв, не відіграє жодної ролі, бо без помічників і друзів я нічого не вартий. Про це прямо не говорили, але це можна було зрозуміти, виходячи з тону публікацій. Я не знав, чи маю тішитися від цього, чи діяти якось по-іншому.