Анатолій Власюк - Інтуїція

12

Ми знову довго мовчали, і вже ніч заповнювала кімнату. Проте дівчина не поспішала включати світло, ніби боялась, що зі світлом зникне зв’язок, який встановився між нами.
- Але ж ви пам’ятали, якою була ваша мама. Це було її обличчя? - Я відчув, що це питання моє, я його довго виношував, долаючи шалений спротив чоловічка, що вселився в мене, бо відчував, що він хоче задати зовсім інше питання.
- Ми нічого дивного не відчували, - пожвавішала дівчина, ніби дякуючи мені за те, що я запитав саме так. - Вона постаріла. Звичайно, там не мед сидіти. Але основні риси обличчя збереглися і сплутати маму з кимось іншим було неможливо. Вона ж, коли дивилася в дзеркало, казала, що бачить зовсім іншу жінку.
Я хотів запитати в дівчини, а де ж тепер її мама, що сталося з нею, але стримувався, хоча злий чоловічок усередині мене безліч разів нашіптував мені це питання. Проте я інтуїтивно навчився долати його спротив і відчував, що це його дуже дратує. Я зібрав залишки волі, щоб не задати цього питання - принаймні зараз, коли між нами встановилась не просто довіра, а щось значно більше.
- Вам пора спати, - сказала дівчина, - вже пізно. Я вам приготую чай, який давала вчора. Мама казала, що цей чай їй допомагає забути те, що вона пережила, і позбавляє від жахливих сновидінь.
Вона вийшла, а я вже не годен був ні про що думати.
Я пив чай, а дівчина говорила:
- Пора вам відновлювати сили. Завтра погуляємо. У нас цілюще повітря. Мама швидко набралася сил.
Я вже майже засинав. Від неї віяло домашнім затишком. Вона підійшла до мене й поцілувала легенько в губи, ніби вітерець майнув.
- Спіть спокійно, - останнє, що я почув того вечора. - Якщо вам буде щось потрібно, гукнете, я в сусідній кімнаті.
Я заснув. Мені нічого не снилось. А коли прокинувся, захотів, щоб вона знову поцілувала мене в губи.

13

Я почував себе добре. Мені хотілося бачити її. Звичайно, це було великою легковажністю з мого боку, бо, перш за все, треба було думати, як захистити власне життя. Я не знав, коли востаннє закохувався і чи закохувався взагалі в своєму житті, але розумів, що точно закохуюсь у дівчину.
Коли вона ввійшла до кімнати у напівпрозорому голубому платті, з розпущеним каштановим волоссям, з усмішкою, що обеззброювала, я зрозумів: загинув.
Того дня ми були відвертими, як ніколи, розуміли одне одного з півслова, а, головне, могли довго мовчати, лише дивитися одне на одного, і нам було добре, і не треба було нічого пояснювати. Втім, категорично я можу говорити лише за себе, але мені здавалося, що й моя напарниця думає так само, як і я.
- До мами деколи поверталися уривки пам’яті, - розповідала Софія. Саме Софія, а не Соня чи ще якось по-іншому, і я розумів, що це ім’я - мудрість - найбільше личить дівчині. - Вона інколи згадувала такі деталі минулого, що я й сама забувала, що таке справді було, але з її допомогою відновлювала все в пам’яті.
Ми сиділи в тіні дерев біля будинку, оточеного лісом. Софія нагодувала мене чимось смачненьким, але я не смів запитати, що це було. У виховному закладі, мені стало зрозуміло, я втратив будь-який смак і тому зараз не міг відрізнити, грубо кажучи, картоплю від м’яса, хоча пам’ятав, що їв щось подібне в попередньому житті, ще до того, як став в’язнем чотириста тридцять першим.

14

- Були роковини Великої Серпневої комуністичної революції, - продовжувала Софія, і я знову не смів перепитати в неї, що то за революція відбулася така в країні, в якій я живу. - Мамі було погано, щось її гнітило, вона майже зовсім не розмовляла з нами. Такі напади депресії траплялись у неї часто, і я тоді давала мамі спокій. Як правило, все минало за якийсь день-другий, і мама знову ставала веселою й говіркою. Я поралася на кухні й не помітила, що мама вийшла з хати. Батько ще зранку, прихопивши з собою пляшку горілки, пішов на демонстрацію. У зв’язку з роковинами революції було два дні вихідних, і батько дозволяв собі так напитися, що нічого не пам’ятав. Я кинулася шукати маму, але було пізно, вона зникла.
Софія замовкла. Я не підганяв її з розповіддю, бо розумів, що спогади даються їй важко.
- Потім сусіди розповідали нам, що мама жбурнула каменюкою в якогось партійного функціонера, який стояв на трибуні. Її ж відразу схопили воїни революції, що охороняли парад, і кудись повели. Більше я маму не бачила. Тато потім звертався із запитами в різні інстанції. Десь через рік йому відповіли, що мама не пройшла належної реабілітації у виховному закладі, а тому її відправили на примусове лікування. Нам чемно порекомендували не турбуватися долею матері, а то нас можуть запідозрити в неблагонадійності й нелояльності до влади.
Запала гнітюча тиша. Шарик, пес, що гавкав тоді на пташку чи звірину, лежав біля мене і хотів було махнути хвостом, але передумав: мудрий пес розумів, що зараз краще не втручатися.
- Це я винна у тому, що мама зникла, - плакала важко й невимовно страждаючи Софія. - Нам сказали, що з примусового лікування ніхто не повертається, що там заліковують до смерті.
Я нічого не казав їй, лише пригортав до себе, цілував волосся й гладив її по голові, як маленьку дитину, якій не можна зарадити в горі.