Анатолій Власюк - Інтуїція

3

Найперше, що я побачив, коли розплющив очі, - це нахилене наді мною обличчя вродливої дівчини. В неї були сірі зі сталевим відблиском очі, в яких затаївся глибокий і давній сум; вічно вологі, як мені здалося, й пухкенькі губки видавали натуру, наполегливу в пристрасті; на лівій щоці була помітною приваблива цяточка, яку, очевидно, прагнув поцілувати кожний чоловік, котрий поважав себе і розумівся на жінках.
Після жахливого сну, коли я почав вірити у відсутність людей на землі, поява молодої незнайомки, в яку не гріх було закохатися, ставала справжнім дивом у моєму житті. В диво хотілось і не хотілося вірити. А найбільше мені не хотілося саме зараз перебувати на тому світі й усвідомлювати, що перед тобою лише банальний ангел, нехай і такий вродливий.
Здається, дівчина більше, ніж я сам, зраділа моєму поверненню до життя. Я ще не вірив у своє воскресіння, а вона знала це напевне. Її радість видавалася мені природною, завершеною і невимушеною. Нас ніщо не зв’язувало у попередньому житті, і особисто для мене було дивно, що так щиро можна радіти чужому щастю.
- Тату, він повернувся! - Вигукнула вона, і, здається, лише я один на цілому світі зрозумів, що вона мала на увазі.

4

Почулися важкі кроки, й наді мною нахилився водій із сміттєвізки, який недавно (чи давно?) врятував мені життя. Це був він, я не міг сумніватися в цьому, але щось невловимо інше, ніж тоді, коли я побачив його вперше, було в його погляді, рухах, манерах. Це щось інше не піддається описанню, людська мова є занадто блідою копією світосприйняття. Мої враження від старого-нового водія сміттєвізки можна було відчути лише інтуїтивно.
- І слава Богу! - Зі щирим полегшенням, як мені здалося, сказав він, нахиляючись наді мною. - Я вже думав, що ти сконаєш. Лежиш третій день, як колода, навіть не поворухнешся.
- Де я? - Мені здалося, що я вимовив ці слова, але насправді вони застрягли в горлі й не поспішали вийти з мене.
Дівчина зрозуміла мене швидше, ніж її батько:
- Ви в надійному місці, не бійтеся. - Я почув її голос, єдиний і неповторний у всьому світі, й спробував усміхнутися. Мабуть, із цієї усмішки в мене нічого не вийшло, бо дівчина ніяк не відреагувала на це, але повинна була зрозуміти, що в цьому житті мені вже нічого боятися. Лише було би боляче й несправедливо, якби я знову повернувся до того стану, коли був чотириста тридцять першим.
- Ми в лісі, я тут зберіг за собою будиночок ще зі старих часів, про нього навіть ніхто не здогадується, так що вони тебе нізащо тут не знайдуть, - досить швидко, як на мене, став говорити старий, ніби боявся, що дочка скаже щось не те. - Відлежишся тут, скільки потрібно, підлікуєшся, а там будемо разом думати, що з тобою робити.
Я вірив і не вірив йому, але в мене не було іншого виходу, як сприймати дану ситуацію такою, якою вона є.
Водій сміттєвізки, мабуть, вловив щось не те в моєму погляді, бо різко відсахнувся від мене й мало не нагарчав на доньку:
- Чого ти стоїш без роботи? Принеси людині нашого чаю, нехай нап’ється й трішки підкріпиться.
Поки дівчина ходила за чаєм, ми мовчали, хоча нам було про що говорити. Мабуть, пройшло не більше хвилини, коли мене почали тим чаєм поїти, бо я ще був дуже слабким, аби самому втримати велику кружку, але оті шістдесят чи скільки там секунд взаємного мовчання з водієм сміттєвізки видалися мені важкими й немилосердними.
Я відчув, що починаю засинати. Проте мені було все одно, навіть якщо вони мене отруїли. Мені вже ставало подобатися жити неземним життям. Але я впав лише в сон, без сновидінь, у сон змученої людини, яка відчула себе вільною.

5

Коли я прокинувся, вже сутеніло. В кімнаті нікого не було, лише за вікном лунали чиїсь голоси. Прислухавшись, я зрозумів, що це були мої визволителі. Мені здалося, що подібну картину я вже колись (чи не в попередньому житті?) спостерігав. Водій сміттєвізки сварив свою доньку за щось, а та безтурботно сміялася, чим викликала ще більший гнів і обурення в свого батька. Слів не можна було розібрати, але мені здавалося, що все відбувається саме так.
Загавкав собака, і голоси моїх рятівників стихли, але за декілька секунд гнівно-безтурботна розмова продовжилася: видно, жодної небезпеки не було, а пес гавкав на пташку чи якусь звірину.
Я відчував, як сили повертаються до мене. Мені здавалося, що я чую, як циркулює кров, наповнюючи моє тіло теплом. Розум був ясним, і мене нічого не боліло. Але тільки я хотів підвестися з ліжка, щоб розпочати нове життя, як одразу зрозумів, наскільки все було оманливим. Тіло налилося важким свинцем, в кінчики пальців рук і ніг вдарили незначні, але все ж відчутні електричні розряди, а в голові загуло. Я миттєво згадав про музичну кімнату, в яку мене запроторив підполковник Івануса, і подумав, що я в пастці і все починається по-новому. Але знову помилився. Відкинувшись на високі подушки, я відчув, як повертаюсь до недавнього, майже блаженного стану. Просто моя голова, мій розум, мої думки випередили події, не рахуючись із фізичною кволістю тіла. Треба бути обережнішим і обачнішим, якщо я справді хочу розпочати нове життя.