Анатолій Власюк - Інтуїція

28

Коли кроки переслідувачів стихли десь у кінці вулиці і я подумав про те, як маю вибиратися зі свого сховку, то почув шум двигуна якогось автомобіля. Відчуття небезпеки посилилося ще більше. А коли автомобіль (за потужністю звуку я визначив, що це була вантажівка) зупинився поруч із моїм несподіваним пристанищем, душа справді полізла до п’ят.
Водій надто довго, як на мене (хоча минуло, мабуть, не більше хвилини), копирсався в кабіні, аж поки не хряснули дверцята й не почулися важкі кроки змученої нелегким життям людини.
Втім, подібні відчуття я аналізував значно пізніше, а зараз усвідомлення своєї беззахисності цілком заполонило мої тіло й душу. Тіло знаходилось у замкненому просторі й не могло з нього вибратись, а душа теж не поспішала покинути грішне тіло. Якщо це так, то в мене був шанс на життя.
Секунди тяглися невимовно довго й здавалися знущанням над вічністю. І вже коли напруга досягла, мабуть, свого кульмінаційного моменту, важка покришка скрині для сміття відчинила вхід у широкий світ - і я зустрівся з поглядом мудрої людини.
Якими були очі цього низького сивоволосого чоловіка, я зафіксував у своїй пам’яті теж значно пізніше, а зараз відбувалося своєрідне змагання за життя в’язня чотириста тридцять першого. І коли покришка моментально впала, ніби припечатавши мене в труну, я подумав, що це змагання за власне життя мною вже програне.
Але знову хряснули дверцята кабіни і покришка відкрила мені дорогу в світ. Водій вантажівки, озираючись, сказав, не то просячи, не то наказуючи:
- Залізай у кабіну, лягай під ноги і не рипайся.
Ще не усвідомлюючи того, що мені хочуть допомогти, я, тим не менше, блискавично виконав цю команду і, боляче вдарившись головою об залізяччя, наглухо припаявся до дна кабіни, інтуїтивно відчуваючи в цьому своє спасіння.

29

Я не бачив цього, але розумів, що водій сміттєвоза неквапно, наскільки дозволяла ситуація та його розхитані за ці роки нерви, вигріб сміття зі скрині й кинув його до черева ненажерливої машини. Мені видалося, що він ще запалив цигарку, аби перестали тремтіти руки.
А смерть наближалася до мене вже з іншого боку. Я швидше відчув, ніж почув гуркіт двигуна автомобіля. На цей раз це був легковик, і виїхав він із воріт виправної установи.
Відчуття незборимого страху заполонило все моє єство. Коли автомобіль зупинився поруч із моїм рятівником, я хотів піднятися, прожогом вискочити з кабіни - і бігти, бігти, бігти, поки очі бачать і стане сил. Уже значно пізніше я зрозумів наївність своїх намірів. Мене, охлялого й нервово та фізично виснаженого, одразу б наздогнали випасені бугаї з виправної установи або, щоб себе не затруднювати, прошили б автоматною чергою, одержавши за це заслужену нагороду. А зараз інтуїтивно якась незборима сила припечатала мене до дна кабіни та не дала мені й сотої долі шансу, аби зважитися на нерозсудливу втечу.
Із легковика почувся владний голос, який належав Больбакову (о, цей голос я навічно закарбував у звивинах свого мозку!):
- Эй, ты! Здесь не пробегал арестованный?
Відповіді свого рятівника я не почув. Можливо, її й зовсім не було, а все обмежилося лише жестами (мовляв, нічого не бачив), бо знову залунав голос Больбакова:
- Смотри мне! Если врёшь - расстреляем!
Із легковика хтось вистрибнув і підбіг до дерев’яної скрині зі сміттям. Скрипнула ляда - і через хвильку почувся приглушений стогін, ніби людина прощалася з життям:
- Здесь его нет, товарищ Больбаков.
Я упізнав голос начальника виправної установи, який ще цієї ночі знущався з мене, а потім, коли приїхав Больбаков і ситуація змінилася, так люб’язно показував мені, де знаходиться найкращий у в’язниці туалет. Мені стало смішно, як швидко такі люди, в залежності від ситуації, переходять із однієї мови на іншу. Вже значно пізніше я проаналізував інтонацію приреченої людини, яка вимовила ці слова, а зараз блискавично думав: загляне хтось у кабіну чи ні?
Не заглянули, бо легковик зі злістю від’їхав. Водій вантажівки знову невиправдано довго, як мені видалося, копирсався на вулиці, вигрібаючи зі скрині сміття, аж поки не з’явився в кабіні.

30

Ні, можна було збожеволіти від психологічної перенапруги й боязні за власне життя: двигун багатостраждального сміттєвоза надумав не заводитися! Водій, на якого я ладен був молитися всі дні відпущеного мені на цьому світі життя, стиха матюкнувся й вивалився, немов у прірву, з кабіни. Тепер він уже справді довго вовтузився надворі, чаклував біля двигуна, аж поки той зволив запрацювати.
Ті довгі хвилини невизначеності й чекання біля стін в’язниці, в якій стільки (скільки?) років я відсидів і з якої щойно, завдяки сліпому випадкові ( чи не про це казав професор із верхніх нар?) втік, додали на моїх скронях, - я відчував це фізично, ніби легка павутина окутала мене, - чимало сивих волосинок. Немилосердно калатало серце, заніміли руки й ноги від неприродної пози. Я боявся поворухнутись, аби чимось не видати себе, хоча міг спокійно випростати ноги чи ще якось по-іншому змінити положення тіла, адже знаходився у замкненому просторі, в кабіні, і хіба зі супутника можна було засікти мене, в’язня чотириста тридцять першого. Зайвий раз із цієї причини я навіть, наївний, не ковтав слину, ніби хтось, крім мене самого, міг почути цей звук. Для себе я вирішив витерпіти все до кінця, не зробити якоїсь малюсінької дурненької помилочки, аби знову не потрапити до ненависної в’язниці.
Коли сміттєвоз нарешті зрушив із місця, водій почав говорити сам до себе, не дуже й піклуючись, очевидно, про те, щоб урятований ним в’язень казав щось у відповідь:
- Ще мусиш трохи потерпіти, друже, поки я не закінчу своєї роботи, аби на мене не впала підозра, що я тобі допоміг утекти з цієї виправної установи. Десь через півгодини ми будемо проїжджати мимо будинку, в якому я живу, і до вечора ти переховаєшся там. А вночі я тебе перевезу в ліс, є в мене там чудова хатинка, і жодний дідько тебе не знайде. Нічого не бійся, друже, коли ти зі мною!