Анатолій Власюк - Інтуїція

6

Я лежав і думав про те, в яку ситуацію потрапив. Звичайно, добре, що я живий, але що зі мною трапилося? Старий і його донька гарантують мені безпеку. Але як я потрапив до в’язниці? Я відмовлявся в це вірити, але інтуїція підказувала мені, що я просидів там не один рік. Була якась революція, згадував я слова полковника Уткіна, мені “пришили” вбивство (я здатний був на те, щоб когось убити?), посадили. За що? Чому? Де я живу? В якій державі? Що взагалі відбувається на цьому світі?
Звичайно, я не вважав себе божевільним, але мені здалося, що та реальність, у якій я зараз знаходився, була лише сном, а дійсністю було те, коли я спав у цій реальності і мені снилося, що я літаю над порожньою - без людей - землею.
Як би там не було, але інтуїтивно я відчував, що не можна про все відразу в лоб запитувати у людей, які врятували мені життя. Треба призвичаїтися до всього нового у цій реальності, зрозуміти її - і все прийде саме по собі.
Голоси за вікном змовкли, і я швидше відчув, ніж зрозумів, що старий і його донька повертаються до хати. Я вдав, що сплю, але внутрішнім зором бачив, що вони уважно спостерігають за мною.
- Вже би мав прокинутися, - пошепки сказав старий.
- Нехай ще трошки поспить, - із сумом матері, в якої хворий син, сказала донька. Від її слів мені стало тепло, і я відчув, що можу навіть розплакатися. Ніколи не відчував у собі такої сентиментальності. Не бажаючи більше брати участь у подвійній грі, я розплющив очі.

7

Коли старий побачив мене живим, то я чомусь подумав, що він не дуже радіє з цього. Втім, його точка зору мене зовсім не цікавила, бо я побачив, як щиро зраділа моїй новій з’яві на світ Божий його донька. Вона вся аж світилася від щастя, і це було внутрішнє світло, яке не можна імітувати. Я відчував, як сили знову повертаються до мене, але, пам’ятаючи недавній урок, лежав сумирно, а не вибрикував, як козлик.
- Мене розшукують? - Запитав я і здивувався. По-перше, я почув власний голос, хоча мені здавалося, що я вже розучився говорити. По-друге, ці слова вирвалися мимохіть, бо я зовсім на цю тему не розмірковував. Не можна було сказати, щоб я збайдужів до того, чи розшукують мене, чи ні, бо йшлося про моє життя, але я був у такому невизначеному стані, що взагалі не думав про це. Тепер мені здавалося, що в мене вселилась інша людина (я згадав той неприродній блиск в очах Больбакова), котра всупереч моїй волі приймає рішення, з якими я не погоджуюсь. Я добре пам’ятаю, що мені зовсім не хотілося виходити з того стану блаженства, в якому я перебував, а те запитання, чи розшукують мене, могло вибити з колії ще більш міцних людей, ніж я. Нарешті, по-третє, я не впізнав свого голосу, мені здавалося, що він має бути якийсь інший, а зсередини мене хтось говорить.
Несподівано моє запитання додало веселості водієві сміттєвізки. Згубний азарт блиснув в його очах, і старий ніби помолодшав на декілька років. Він швидко заговорив, ніби поспішав повідомити мені приємну новину:
- Аякже, розшукують, ще й як розшукують! Повідомили по радіо, всіх телеканалах! Ти став головним героєм газетних репортажів! Як кінозірка якась! Твої портрети - на кожному кроці в місті! За те, щоб упіймати тебе живим чи мертвим, дають шалені гроші!
Я зрозумів, чим викликана така бурхлива радість старого. Очевидно, в нього були свої рахунки з теперішнім режимом, і він, принаймні серед своїх, не збирався приховувати цього. Його підмивало сказати, що в цій історії з моїм врятуванням саме він - головна дійова особа. Якби не він, то нині не було б такого галасу!

8

Старий говорив багато, як спецслужби і нишпорки всіх мастей і рангів безрезультатно розшукують мене, але дзуськи їм здогадатися, де мене треба шукати і де мене справді можна знайти. Непідроблена радість іскрилася з його очей, але я спостерігав за дівчиною. Чим більше радів її батько, тим більший сум я читав на її обличчі. Мені не була зрозумілою така її поведінка, хоча я би багато віддав, щоб зрозуміти суть того, що відбувається зараз в її душі.
Дівчина, очевидно, мала не лише незбагненний, але й твердий характер. Вона різко обірвала батька:
- Тату, годі теревенити! Ви колись продасте самого себе своєю щирістю. Людина тільки відійшла, а ви продовжуєте напомповувати її негативною інформацією.
Її слова були якимись дивними, нестандартними, ніби вичитаними з якоїсь книжки, але куди дивнішою стала поведінка батька. Зникли в одну мить його нещодавня радість, із якою він розповідав про те, як мене розшукують, і такий же нещодавній гнів, який він демонстрував декілька хвилин тому, коли своєрідно виховував доньку, а та безтурботно сміялась у відповідь. Я інтуїтивно відчув, хто тут грає головну скрипку. Батько, не дивлячись на його роль стосовно доньки й на те, що він став визначальним чинником у цьому життєвому епізоді, пов’язаному зі мною, все ж усеціло підкорявся цій юнці, зсередини якої йшла незрозуміла, але всевладна сила.
- Покажіть мені газету, де сказано, що мене шукають, - грізно сказав я, і знову здивувався сам собі. У звичних обставинах це говорило би про мою неповагу до господарів, недовіру до них. У мене не повинно було бути сумніву, що саме вони врятували мені життя, і все, про що вони говорять, - суцільна правда, навіть без натяку на фантазії. Але невідомий чоловічок, котрий вселився в мене, диктував мені свої правила гри, з якими я не погоджувався, проте нічого не міг протиставити.
Дівчина якось суворо, занадто суворо, як видалося мені, подивилася на мене, потім на батька і вийшла з кімнати. Я не знав, що й подумати і не смів сказати ні слова водієві сміттєвізки, і миттєвості життя тягнулися для мене невимовно довго.
За хвильку дівчина зайшла і простягнула мені декілька газет. Я ненароком торкнувся її руки і відчув, як сильний електричний заряд ніжності та кохання пронизав моє тіло.