Анатолій Власюк - Інтуїція

31

Водій раптом замовк, ніби несподівана думка пронизала його мозок. Інтуїтивно я відчув моментальну напругу, що виникла між мною та моїм рятівником, хоча не усвідомлював і не розумів природу цього. Пауза затягувалась, і почуття страху, вже вкотре за цей день, заполонило все моє єство.
- А, може, ти провокатор?! - Несподівано різким фальцетом вигукнув водій. - І вони підіслали тебе, аби й мене засадити до в’язниці, як зробили це колись із моєю дружиною, про яку я й досі нічого не знаю, де вона?!
Аж тепер я зрозумів, яка думка змусила надовго замовчати мого рятівника, перш ніж він виголосив цю тираду. Я не знав, що відповісти - як не знав, хто я і що взагалі роблю на цьому світі. Серце було ладне вискочити з грудей, і я ледь поворухнувся, аби змінити незручну позу. Проте я зупинився на піврухові, бо подумав, що водій сміттєвоза неправильно витлумачить це, як підтвердження його підозри, і ще стукне чимось важким по голові.
- Але ні, - знову почувся голос мого рятівника. - Ти не провокатор, я це відчуваю. Адже не могли вони все передбачити. Хоча й мають майже необмежену владу, але їм мене не провести. Та й якби вони хотіли влаштувати проти мене провокацію, то знайшли б тебе в кабіні мого старого сміттєвоза, а мене б негайно схопили. Ні, ти не провокатор, - упевнено сказав водій, а старенький сміттєвоз у відповідь навіть по-молодечому проїхав незначний відрізок шляху.
Я дозволив собі змінити позу, бо здавалося, що відваляться руки й ноги, а серце вискочить через горло. Проте й далі я не наважувався сказати бодай декілька слів своєму рятівникові, аби не порушити необережним словом той незримий баланс взаєморозуміння, що склався між нами.
Водій сміттєвоза декілька разів зупиняв машину, викидав сміття зі скринь і майже весело вирушав у подальшу путь. Я подумав, що йому справді може бути весело, бо вдалось обхитрувати всесильних нишпорок із виправної установи.
- Знаєш, колись мені снився сон, - говорив водій. - Ніби я допомагаю втекти ось такому в’язневі, як ти. Це було декілька років тому, і я вже забув, що мені детально снилося, але ось сьогодні побачив тебе у скрині для сміття й одразу згадав це. Видиш, Боже провидіння таки витає над нами, що б там вони не казали! Ні, ми їх переможемо, друже! Дідька лисого вони тебе знайдуть!
Він поклав свою долоню мені на голову, і стало тепло й затишно, як у дитинстві.
- Два роки тому один нещасний уже втікав із нашої виправної установи, - продовжував говорити мій рятівник. - Підстрелили його, гади. Ще десь із тиждень, кажуть, помучився в камері й помер. Не бійся, на тебе така доля не чекає, раз ти зі мною.
Від усього пережитого й заспокійливих слів водія я розслабився. А тут ще ніби комар укусив мене в потилицю. Захотілося забути про все на світі - і я втратив свідомість.

ЧАСТИНА ДРУГА
СОФІЯ

1

Неправда, коли люди думають і кажуть, що вони не вміють і навіть не можуть літати. Ще й як уміють! Ще й як можуть! У цьому я переконався на собі.
Я літав, і мені було так добре, як ніколи. Географія в школі видавалася мені нудним і зовсім не потрібним предметом. Можливо, винною в цьому була стара вчителька, яка більше дбала про свої хвороби, ніж про те, щоб учні перейнялися любов’ю до подорожей, зрозуміли серцем, який багатовимірний і багатобарвний навколишній світ. Уроки географії ми явно відбували: грали в “хрестики-нулики” та “морський бій” або читали під партою пригодницькі книжки. Хтось списував задачки на наступний урок чи відверто нудьгував, а географічці важко було піднятися з крісла, щоб побачити, що ми робимо. Вона була мудрою жінкою і розуміла, що все життя займалася не своєю справою, але за рік до пенсії не прагнула щось кардинально змінити, тому ми могли робити все - звичайно, в межах розумного, щоб не порушувати дисципліну й особливо не дратувати вчительку.
Я ніколи не думав, що знаю напам’ять географічну карту. І не тільки країни, моря, річки, гори. Я знав кожний земний згин і, коли летів, то розумів, що зараз маю повернути ось туди, а тепер треба зменшити швидкість, щоб добре розгледіти божественну красу земного.

2

Я літав доволі високо і не бачив людей. Мені видавалося, що Бог, який ще вище, ніж я, теж не бачить людей, не знає, що вони взагалі існують, що в них є якісь проблеми, що вони вбивають одне одного, потерпають від голоду і нерозділеного кохання. Я гнав від себе ці атеїстичні думки, бо розумів, що мою свідомість паралізувало минуле, але нічого не міг вдіяти. Звичайно, хотілося вірити, що Бог усе знає, усе бачить і вершиться Його воля. Але віра моя була слабенькою, а дійсність, яку я бачив чи то з висоти пташиного лету, чи то з висоти власної душі, говорила зовсім про інше, ніж те, що мало би бути насправді, або в що увірували люди.
Я стрімко летів униз, намагаючись бодай самому собі довести Божу правду, відчував кожну краплинку води, кожну жилочку на листі, кожний подих вітру - але людей не бачив. Не могли ж вони, справді, в одну мить зникнути із земної поверхні! Тоді навіщо Бог сотворив живу природу без людей? Адже якщо немає людини, то все інше втрачає сенс. Чи, мислячи галактиками й інколи опускаючись до рівня планети, Бог не дуже і розуміє людину, якщо ми зовсім не розуміємо Бога? Повинен же тут бути взаємний зв’язок.
Якщо сказати, що я злякався, коли не побачив на земній поверхні людини, то це не відповідатиме дійсності. Звичайний людський страх не мав нічого спільного з тим почуттям, яке охопило мене. Це не був відчай чи байдужість до всього земного. Це був якийсь божественний внутрішній холод, коли людина вбирає в себе все і разом із тим відчуває себе часточкою всього навколишнього.
Бог у мені, і я - Бог. Із цим відчуттям пізнання чогось великого я прокинувся.