Анатолій Власюк - Інтуїція

25

У двері рішуче постукали, і тут же, не чекаючи запрошення, ввійшов невідомий мені військовик, якого я, звичайно, теж колись бачив. Тепер інтуїція підказала , що ця людина несе мені смерть.
- В чём дело? - Незадоволено промовив Больбаков, який не очікував, що хтось насмілиться перервати його розмову зі мною.
- Товарищ второй секретарь ЦК компартии Украины. Полковник Уткин, начальник местного КГБ.
Я з-під лоба зі смертельною ненавистю дивився на кагебіста.
- Вы что, не могли подождать, пока я не закончу разговор ... - Він не знав, яке слова сказати, але все-таки вичавив із себе, - ... со своим другом?
Але полковник був ще старим службістом, щоб знітитися від такої явної недоброзичливості високоповажного гостя, і його наполегливість виявилася вирішальною.
- Я дико извиняюсь, товарищ Больбаков, но у меня есть информация о заключённом четыреста тридцать один, которая, очевидно, вам неизвестна и которую я хотел бы вам доложить.
- Что ещё за информация? - Ледь стримувався другий секретар. - Валяйте!
- Я дико извиняюсь, товарищ Больбаков,- військовик зробив паузу і виразно подивився на мене, аж мені мурашки забігали по тілу, так що я зрозумів, хто справді керує всім, - но я бы хотел это сделать в отсутствие заключённого номер четыреста тридцать один.
Больбаков теж відчув явну таємну владу військовика і якось винувато глянув на мене. Я зрозумів, що мені треба вийти, і з полегшенням піднявся з крісла. Другий секретар обійняв мене за плечі, і крізь сіре арештантське вбрання я відчув холод його рук. Він разом зі мною зробив декілька кроків у напрямку до дверей:
- Подожди, друг, минуту, - йому важко давалося вимовити оте “друг”, - мы сейчас разберёмся с полковником, а потом и с тобой договорим. Ведь ты так и не ответил на мой вопрос, так что имеешь время для размышлений.
Я інтуїтивно відчув, що в ці хвилини вирішується моя доля, а тому якомога повільніше йшов до дверей, щоб почути, як полковник приглушено доповідав Больбакову:
- Заключённый номер четыреста тридцать один добровольно вышел из партии, руководил оппозиционной газетой, враждебно встретил Великую августовскую коммунистическую революцию. Мы его поймали лишь на седьмой день и, как было принято в этих случаях, пришили ему убийство. Он идёт по известному вам списку номер один. Я дико извиняюсь, товарищ второй секретарь ЦК, но, согласно общепринятым правилам, вы не имеете права единолично освобождать его.

26

Що далі говорив полковник-кагебіст, я вже не чув, бо за мною люб’язно зачинив двері один із охоронців Больбакова. Втім, подальша розмова вже не могла цікавити мене, бо й так усе було ясно. Цеж згодом я згадував, де чув оце “я дико извиняюсь” і намагався зрозуміти, чому Больбаков і Уткін все-таки дали мені можливість послухати початок їхньої розмови.
До мене підбіг військовик, керівник цього осоружного закладу. Я прочитав у його очах, що він готовий виконати будь-яке моє прохання.
- Я хочу в туалет,- сказав я, інтуїтивно відчуваючи, що в цій найінтимнішій для людини кімнаті зможу на декілька хвилин продовжити своє життя, на яке зазіхнув ненависний полковник із спецслужб.
- Прошу, прошу! - Підполковник Івануса демонстрував хорошу українську мову. Він нагадував мені швейцара, який люб’язно запрошує дорогого у фінансовому розумінні цього слова гостя. - Найкращий у нашому закладі туалет. Ним користується лише керівний склад і найповажніші відвідувачі.
Ми йшли коридором, завертали то наліво, то направо. Від того, як майстерно описував туалетну кімнату військовик, мені справді захотілося випорожнитися.
Цивільний, мов тінь, ішов за нами і на якусь мить випередив військовика, відчинивши мені двері туалету. Я побачив очі підполковника Івануси, який ладен був спопелити цивільного своїм поглядом за те, що той наважився на таке нахабство. Ніби від того, хто саме відчинить мені двері до туалету, залежало існування всього закладу. Інцидент не розпалився лише з тієї простої причини, що військовик не дозволив собі слабкості кричати на цивільного в моїй присутності.
Туалет і справді був чудовим. Пахло ароматною водичкою і мало не французькими духами. Мої мучителі, здається, поривалися ввійти разом зі мною, але я нахабно перед їхніми носами зачинив двері і з задоволенням повернув ручку внутрішнього замку.

27

Я розумів, що втриматись у цій внутрішній фортеці зможу якусь хвилину-другу, поки охорона не вивалить двері або не почне стріляти. Інстинкт самозбереження підказував мені, що треба миттєво приймати рішення.
Але насамперед я випорожнився і мені справді стало легше.
Як звідси вибратися? Ще мить - і мене знову схоплять. Що це означатиме? В кращому випадкові - нудні лекції професора, удари військовика і невизначене майбутнє, від якого можна було збожеволіти, бо я не пам’ятав свого минулого.
Я виглянув у вікно і побачив, що впритул до самого туалету нахилив гілля могутній дуб. Шуму в коридорі ще не було, але роздумувати я не мав часу. Інтуїтивно розумів: треба зважитися на щось, якщо хочу залишитися живим.
Обережно відхиливши віконну раму, що по-зрадницькому зарипіла, я встав на підвіконник і всім тілом ліг на широку лапу рятівника-дуба. Голова мені паморочилась, але треба було довести задумане до кінця. Я поповз, намагаючись дістатися до іншої гілляки, щоб уже з неї стрибнути на землю по той бік паркану. Мені це вдалося. Колючого дроту зі струмом тут не було, бо паркан примикав до службового приміщення. Але висота була добрячою, і я впав, боляче вдарившись і до крові роздерши долоні.
Поки я приходив до тями, почув, як за парканом зчинився справжній рейвах. Охоронці бігали туди-сюди. Лунав бабський голос Больбакова:
- Сволочи! Поймать преступника! Гады! Убью!
Я побіг порожньою в цей ранній час вулицею. Побіг - красиво сказано. Я зібрав рештки всіх своїх сил і почвалав якйнашвидше, наскільки міг це зробити, від осоружного мені закладу.
Але щось змусило мене зупинитися. Я інтуїтивно відчув, що треба оглянутися. Мені вдалося зробити це вчасно, бо я побачив, як повільно відчиняються масивні ворота в’язниці. Я розумів: ще мить - і звідти вискочать мої переслідувачі. Як зацькований звір, я шукав порятунку і вгледів його у великій дерев’яній скрині для сміття. Вибору не було, і я, заледве піднявши ляду, сховався там. Переслідувачі побігли далі. Я чув, як віддалялись їхні кроки.
Мій перший день волі розпочинався на смітнику.