Анатолій Власюк - Інтуїція

17

- Ви, колего, збиваєте мене своїми непотрібними пошуками, - професор, відчувши мою слабинку, знову пішов у наступ. - Ви ж знаєте, як запрограмована в мене пам’ять. Якщо я зіб’юся, доведеться розпочинати все спочатку. Алданова ми проходимо з вами вже третій місяць, а кінця й краю не видно, бо я постійно повертаюся назад, до того місця, де мене збили. Повірте, що є ще чимало цікавих письменників, про творчість яких вам було би корисно знати.
Мені хотілося вчинити з професором так, як це зробив зі мною військовик: згребти, мов сліпе кошеня, і з усієї сили жбурнути його на цементну долівку, а потім із радістю спостерігати, як старий буде збирати докупи свої розчавлені мізки. Я ніколи не зауважував за собою садизму, якоїсь жорстокості стосовно людини чи тварини. Це було правило. А старий був винятком, який підтверджував це правило. І я знав, що рано чи пізно зроблю зі старим саме так.
Але зараз треба було мовчати, зібрати в кулак всю свою волю, затаїтися, щоб не програти всю гру, ціною якої було життя. Я не розумів, чому я так думаю, але інтуїтивно відчував, що так воно і є насправді.
- З точки зору Алданова, - як ні в чому не бувало, продовжував свою лекцію професор, - причинність в історичному процесі існує, але замість одного ланцюга причин і наслідків слід шукати велику кількість незалежних один від одного ланцюжків. У кожній окремо взятій наступна ланка залежить від попередньої. Але в схрещуванні ланцюжків необхідність і доданість відсутні - ось чому немає жодної користі від того, щоб робити історичні прогнози: вони нікому й ніколи не вдавалися. Велика особистість впливає на історичний процес, оскільки використовує, за терміном письменника, щасливий випадок проти нещасливого випадку. Алданов переконаний, що Жовтнева революція перемогла лише тому, що керівником табору революціонерів був Ленін. Письменник так про це писав: “Особистий ланцюг причинності дуже сильної вольової людини зіткнувся з гігантською сукупністю ланцюгів причинності російської революції”.

18

Я відчув, як професор набирає повні груди повітря, щоб затуманити мені мізки черговою порцією своєї лекції. Але він не встиг вимовити й першого звуку нової фрази. Знову ввімкнулось яскраве світло і професор завчено перекинувся на спину й ледь чутно захропів, наближаючись, очевидно, до дев’ятнадцятого відтинку сну. Втім, навіть я, дилетант у цій справі, розумів, що щось у мого наставника не виходить. Вже пізніше я додумався, що йому заважало повітря, яким він перед тим напомпував легені. Щоб не впасти у немилість до екзекуторів, професор намагався хропіти, при цьому поступово випускаючи повітря, і десь за сьомим храпом-видихом йому вдалося ввійти в нормальну колію. Я був радий за нього.
Навчений гірким досвідом, я теж заплющив очі, але, мабуть, наука професора про відтинки сну на різних стадіях, а тим паче практичні навички цієї науки були недоступні мені, бо я відчув на собі чиюсь важку руку, яка намагалася підняти мене з постелі.
О, з постелі! Це гучно сказано. На більш твердому покритті я ще ніколи не спав у своєму житті. Пружини впиналися в тіло і загрозливо скрипіли. Кожний порух тіла міг стати останнім, бо саме за скрипом пружин екзекутори визначали, спить їхня жертва чи ні.
Відчуваючи, що мені цього робити не слід, я все-таки розплющив очі й побачив зблизька ненависного військовика, який нахилився наді мною. Ні, справді, з цією пикою я вже раніше зустрічався. Це було давно-давно... Але коли й де?
Лише саме усвідомлення того, що мене, живого трупа, зараз знову понесуть до кімнати, яку вони, знущаючись, називають музичною, викликало в мене біль по всьому тілу.

19

Якісь залишки гідності й чоловічої волі в мене ще залишились, якщо я усвідомив наступне. Військовик лагідно, наскільки був знайомий із цим почуттям, вмовляв чотириста тридцять першого, тобто мене, Анатолія, підвестися й послідувати за ним. Я, нещасний в’язень, удостоївся в цього держиморди бути прошеним! І все ж, видно, в мене на обличчі було написане велике нерозуміння того, що діється, а військовик не міг у доступній формі мені це пояснити.
Йому на підмогу прийшов цивільний, якого я теж дуже давно бачив і був переконаний у цьому:
- Сам Владімір Іосіфовіч, наш другий, приїхали. Яка радість, яка радість! Він хоче бачити вас, свого старого друга. Ще мить - і ви на волі. Яка радість, яка радість!
Оце “яка радість, яка радість!” було до болю знайомим. Якби мені дали хоч мить, я б згадав, хто є автором цього специфічного виразу і де я з цією людиною зустрічався. Але мені цієї миті не дали і я, не дивлячись на вимушену лагідність військовика, все ж подумав про його підлість і підступність. Після того, як я з його ласки побував у так званій музичній кімнаті, не міг більше вірити у його ввічливість. Мені здалося, що якщо я зараз не виконаю його наказу-прохання, то мене знову чекає ця музична кімната або навіть ще щось гірше.
Інтуїтивно я розумів, що не зможу зараз піднести з нар своє тіло, але якась надприродна, здавалося, сила буквально виштовхнула мене догори, ніби вистрелила з катапульти. Все-таки це було зроблено надзвичайно сильно й стрімко, бо я мало не знепритомнів од болю, який пронизав моє тіло від п’ят до скронь. Я б, напевно, гримнувся на цементну долівку, якби військовик і цивільний не підтримали мене під руки з обох боків.
Все паморочилося в моїй голові, і якби не мої вірні друзі-вороги, я б, мабуть, не зміг і кроку ступити. Вони буквально попереджували кожний мій рух і крок, так уміло підтримували мене, щоб від необережності не завдати зайвого болю моєму тілові.
Поволі я йшов до виходу, і десь у голові інтуїтивно зріла думка, що маю зробити щось важливе у своєму житті, поки вийду з цієї камери. Таке наперед не придумаєш і, яким би мудрим не був, не передбачиш. Таке стається саме по собі - і я зробив це. Я оглянувся, щоб до кінця днів своїх запам’ятати погляд вісімсот сімдесят сьомого, мого сусіда з верхніх нар, професора, добровільного лектора з літератури чи філософії.