Анатолій Власюк - Інтуїція

4

- Колего, ви вже не спите? - згори звисла чиясь сива скуйовджена голова, і я не бачу цього, але якась надприродна сила уяви вимальовує саме такий образ. Я не знаю свого сусіда зверху, але абсолютно переконаний, що цей хриплий і твердий голос я вже десь чув у своєму житті. - Отже, я можу продовжити свою лекцію? Адже вчора, ви знаєте, в нас була вимушена перерва.
Я не знаю, що відповісти, й мовчу. Старий сприймає це як запрошення до розмови і, зручно вмостившись на животі, дивлючись на мене, свого сусіда, вниз, хоча в темені й не бачить нічого, як і я, розпочинає:
- Історія - це ланцюг випадковостей, а не закономірних явищ, і всім керує Його Величність Випадок. Саме це в своїй “Ульмській ночі” сформулював мій тезка Марк Алданов, про якого ми з вами говорили минулого разу. Підзаголовок цієї книжки - “Філософія випадку”, і пов’язаний він із епізодом з життя великого Декарта.
Слова цього несподіваного лектора відволікають мене від важких думок про стан мого здоров’я. Але лише на якусь мить, бо яким би хоробрим я не бачив себе у власних очах, все одно в свої сорок років думав, що міцніший.
Я не розумію, що мені говорить старий. Дивно, але я чомусь твердо переконаний, що це, власне, стара, а не молода людина, хоча нічого не бачу в цій клятій темені.
Всі мої думки скеровані не на те, щоб вдуматися в суть слів добровільного лектора. Я витрачаю дуже багато зусиль, аж німіє тіло, щоб пірнути в глибини пам’яті й інтуїтивно вихопити образ старого, згадати, де і коли я чув цей голос, характерну інтонацію, якісь неприродні звуки, що йшли не з горла, а, здається, з глибини серця.
Але в мене нічого не виходить. Спроба виявилася марною, і я ніяк не можу заспокоїтися. Старий, очевидно, не відчуває всіх страждань свого єдиного студента й спокійно продовжує лекцію.

5

- У серпні 1619 року великий філософ змучився від свята з нагоди коронації Фердінанда Другого у Франкфурті й поїхав у глухий Ульм, щоб “зібрати думки”, як висловився його біограф Байє. Вночі десятого листопада Декарт побачив дивний сон: Бог указує йому дорогу, якою треба йти. Вранці він записав у своєму щоденнику: “ І став я розуміти основи відкриття дивовижного”. Що він мав на увазі? Можливо, свою аналітичну геометрію? Чи основи сучасного раціоналізму, які він створив пізніше і які виходять із філософської суверенності розуму: “Я мислю - значить, я існую”? Ніхто досі задовільно не розшифрував цей запис у щоденнику Декарта.
Я не розумію, що мені втовкмачує старий, вже й не вслухаюсь у його слова, навіть думки про власне здоров’я перестають тривожити мене. Я намагаюся зрозуміти, що натворив учора, чому потрапив до медвитверезника. Я спускаюсь на грішну землю, і мені вже невесело, бо ганебні наслідки виходу з цього закладу, насмішки знайомих і злорадство недругів я вже передбачаю.
Добре, що старий не вміє читати моїх думок, а то він би образився, коли б зрозумів, як я зараз далеко від його філософсько-літературної лекції.

6

Раптом яскраве світло залило камеру, і я аж примружився від несподіванки. Мій сусід зверху відразу перевернувся на спину, ледь чутно скрипнули нари, і завчено тихенько захропів. Принаймні, так мені видалося.
Коли я розплющив очі, то скрикнув від несподіваного болю в зіницях. Очі мимохіть заплющилися знову.
Незабаром я прийшов до тями і побачив, що наді мною бовваніє фігура якогось військовика.Десь я його бачив, але через нестерпний біль в очах не міг пригадати, хто це.
- Номер? - запитав російською військовик, і його п’яні очі стали наливатися кров’ю. А, можливо, це в мене від болю луснула якась судина в оці і я все бачив, мов крізь червоне марево?
Військовик дивився на мене, але я якимось надчуттям інтуїтивно зрозумів, що на відповідь чекають від когось іншого. І справді, з-за спини військовика виросла якась фігура в цивільному, яку я теж десь бачив, але не міг згадати де. Цивільний, мов учитель математики, чітко відчеканив українською:
- Це чотириста тридцять перший, товаришу підполковник! Сусід зверху - вісімсот сімдесят сьомий!
- Ты что, тварь, - військовик звертався до мене, і я розумів, що російська - не його рідна мова, - днём мало работал, что теперь отдыхать не хочешь?!
Я не міг второпати, в чому завинив перед цією огидною потворою, але інтуїтивно відчував, що мені треба мовчати, бо якщо стану протестувати, то це обійдеться дорожче. Проте якоїсь логіки в стосунках із хижаками бути не може, і мені видалося, що військовик витлумачив моє мовчання не на мою користь. Втім, навіть якби я щось сказав на своє виправдання, хоча не знав, що маю казати і в чому маю виправдовуватися,- результат неодмінно був би таким, а не іншим.
Військовик своїми дужими лапищами згріб мене, мов сліпе кошеня, й жбурнув на цемент, причому я боляче вдарився головою об нари.
- Ты у меня сегодня получишь на все сто, так что ночь покажется тебе маленькой для отдыха. В музыкальную комнату его!