Анатолій Власюк - Інтуїція

7

З цими словами військовик і цивільний пішли, і світло негайно згасло. Я навіть не усвідомив, чи зачинилися за ними двері. Мені видалося, що тих дверей не було взагалі.
Страшенно боліла голова, але ще більше пекло те, що мене так публічно образили. Подібних речей я ніколи мовчки не ковтав. Втім, треба було швидше зводитися з цементної долівки, щоб не застудитися. Проте всі мої намагання піднятись і лягти на нари закінчилися нічим. Я втратив координацію рухів і щораз падав додолу, боляче вдаряючись головою.
На цьому мої муки не закінчилися. Знову несподівано яскраве світло залило камеру, і я встиг побачити до сотні в’язнів, які спали або, я розумів, вдавали, що сплять. До мене приступили два дужих бритоголових молодики, які згребли мене й понесли. Мов електричний розряд пронизав моє тіло, і я скрикнув. Це розлютило молодиків, і вони на ходу стали копати мене і бити кистями рук, немов розбивали цеглу на показових військових навчаннях. Біль був несамовитий. Подібного больового нападу я не зазнавав за все своє життя. Навіть небагаточисельні візити до стоматолога видавалися тепер дитячою казочкою порівняно з суворою прозою життя, яку мені за декілька хвилин “прочитали” не обтяжені інтелектом молодики.
Коли мене ще не винесли з камери, я глянув на свого сусіда зверху. Долі секунди мені вистачило, щоб зрозуміти, що цього сивого бороданя я, безперечно, вже десь бачив. Вісімсот сімдесять сьомий!
Я не пам’ятаю,скільки мене несли коридором і під час цього весь час били. Але це тривало, напевно, довго, бо молодики змучилися, кинули мене на підлогу, а самі взяли за ноги й так волочили. Здається, я вже ніяк не реагував на біль, лише намагавсь якось втримати голову, щоб вона не билась об підлогу.

8

Як для медвитверезника, коридори були занадто довгими. На в’язницю даний заклад теж не видавався, бо я не бачив камер, жодних дверей, лише голі стіни. Там, де би мали бути двері камер, висіли металеві шайбочки - майже таких розмірів, як хокейні.
Роздивлятися мені було ніколи, та й не мав на це великого бажання. Тамуючи біль, я вп’явся поглядом у потилицю одному з моїх мучителів, ніби на ньому хотів вимістити всю мою злість і безсилля. Я ніколи не підозрював, що володію навичками якогось екстрасенса, але секунд через п’ятнадцять після мого в’їдливого погляду молодик всією п’ятірнею став шкрябати собі потилицю, а я від гріха подалі відвів погляд - і зробив це вчасно, бо бритоголовий м’ясник уже зиркав на мене, інтуїтивно відчуваючи, що це я несу йому біду.
Нарешті ми зупинились, і напарник мого піддослідного крутанув шайбочкою вліво. Стіна розступилась, і вималювався прохід, в який мене заштовхнули і кинули на щось м’яке. Двері чи, вірніше, те місце, де вони мали бути, зачинились, і в темені я не міг зрозуміти, де знаходжусь. Щось м’яке, схоже на поролон чи вату, було піді мною і всюди, де торкалася моя рука. Це було набагато краще, ніж бетонна долівка, на яку мене жбурляв військовик. Пізніше, правда, згадуючи все це, думав, що волів би лежати на бетоні, ніж на цій уявній ваті.
Замучений, я заснув, інтуїтивно усвідомивши, що в моїй теперішній ситуації краще берегти сили й покластися на долю.

9

Я не знаю, скільки перебував у такому важкому напівзабутті - можливо, декілька годин, а, може, хіба якусь одну мить. Добре пам’ятаю, що мені за цей час нічого не приснилось, але було відчуття, ніби я лежу на м’якій перині і весь час провалююсь униз. Я починаю усвідомлювати, що перина не може бути такою м’якою, а я не можу так довго провалюватися вниз, але мені цей процес не приносить неприємностей, а тому навіть і гадки немає, щоб щось змінити.
Проте поступово починає наростати відчуття тривоги і десь далеко-далеко, ніби в минулому житті, звучить якийсь неприємний звук. Він ще дуже далеко, лише народжується, лунає, здається, з того світу, але вже примушує зосередити увагу лише на ньому. Це як у кріслі стоматолога, коли даєш собі хвилину чи дві, аби витримати нестерпний біль, і витримуєш його, якщо екзекуція триває відведений тобою час. Якщо стоматолог забарився, або ти неправильно зорієнтувався в часі, навіть біль, який ти терпів до зустрічі з лікарем, здається тобі нестерпним, і ти хочеш миттю покінчити зі всім - і з власним життям, і з клятим ескулапом.
Це тепер, з висоти прожитого, я можу вдаватися до таких, далеко не поетичних, порівнянь. А тоді, коли звучав той клятий звук, щоразу набираючи силу, я не міг ні про що думати, лише відчував його кожною клітинкою свого тіла. А неприємний пронизливий звук наростав, угвинчувався неперервним болем у моє тіло, і годі було зрозуміти, який орган у першу чергу слід захищати.