Анатолій Власюк - Інтуїція

10

Тепер отой м’який матеріал, який колисав мене з самого початку, видався набагато твердішим і міцнішим за бетон, не приносив заспокоєння, а радше на загальному тлі давав зрозуміти, що звідси мені не вибратися, що тут мені й наступить кінець.
А звук посилювався, і мені здалося, що він вривається в кожну клітинку мого тіла зсередини, розриваючи її на шматки й приступаючи до іншої, не дає можливості сподіватися на легку смерть.
Проте біль у різних органах став виокремлюватись. Якщо його можна було порівняно легко терпіти в руках, ногах чи навіть у животі, то голова потерпала найбільше. Очевидно, звук шукав найслабкіші місця в людському організмі, вгвинчувався в них і не давав жодної надії на визволення.
Мені здавалося, що цей звук, який уже лунав на повну потужність, вичавлює мені мізки, і вони, як збігле тісто, виливаються крізь вуха, рот, очі. Я вже не рахував до ста, навіть до десяти годі було дорахувати, щоб не акцентувати свою увагу на клятому болі. Біль заполонив усе моє єство, і я відчував, що означає процес, коли людина поволі божеволіє.

11

Я кричав, як ніколи голосно не кричав у своєму житті, думаючи заглушити клятий звук, але мої потуги можна було порівняти з писком комара на тлі вулкану, який прокинувся після тисячолітньої сплячки.
І в ту мить, коли мій організм, здається, втратив усі ознаки життя, огидний смертельний звук припинився і я став відчувати, як буквально м’якне під руками і під усім тілом матеріал, на якому я лежав.
Мені здавалося, що моє повернення до блаженства тривало довго, хоча цілком можливо, що все відбулося за якусь мить, але нічого більше в світі я не хотів, як продовжити цю мить.
Стіна розступилась, і повеселілі молодики взяли мене, вірніше те, що від мене залишилось, і поволокли коридором.
- Ну що, композиторе, будеш оперу писати? - запитав один із них, і йому здалося, що це він так жартує зі мною. Поки вони голосно реготали, я мовчав і збирав докупи рештки своїх сил.
Бритоголові зупинилися біля однієї з багаточисельних шайб, покрутили її, внесли мене в мою камеру і, розгойдавши мій живий труп, кинули рештки тіла на нари. Я був вдячний їм хоча б за те, що зробили вони свою роботу з точністю до міліметра, бо могли запросто вдарити мене головою чи об бетон, чи об нари.

12

Світло вимкнули, і я відчув, як мій сусід зверху звісив свою голову й тривожно запитав:
- Як ви себе почуваєте, колего?
Мабуть, я хотів щось відповісти, але в мене не вистачило сил.
- Мовчіть, мовчіть,- зрозумів мій стан професор. - Нічого не кажіть. Років п’ять тому я теж побував у музичній кімнаті, але й досі пам’ятаю, що це таке. Навіть найзліснійшому ворогові не побажав би потрапити туди.
Я поволі приходив до тями. І хоча в камері було темно, якісь різнокольорові вогники мерехтіли перед моїми очима. Ще мить - і мені став ввижатися той смертельно пронизливий звук, хоча я розумів, що в камері його бути не може. Але тільки мій мозок став згадувати той звук, як тіло зіщулилось, готуючись прийняти на себе всю міць фальшивої атаки. Її не було і не могло бути в камері, але я відчував, як наїжачилась кожна моя клітинка, здатна дати відсіч. Уперше я зрадів, що не зламався, а готовий боротися за своє життя. Мені стало веселіше, якщо можна було говорити про взагалі якісь веселощі у даній ситуації.

13

- Навіщо ви так даремно ризикуєте своїм здоров’ям і навіть життям? - запитував старий. - Вони кажуть, що нам уночі треба спати, і ми повинні спати, а якщо не спимо, то не повинні їм давати підстав для підозр. Ваш паперовий героїзм, колего, не принесе користі ні вам, ні іншим. Учіться в мене. Я вмію відтворювати своїм хропінням уже дев’ятнадцять відтинків сну на різних його стадіях. Учені кажуть, що всіх відтинків існує двадцять чотири. А мені сидіти ще дев’яносто три роки, так що я освою ще цих п’ять відтинків, і тоді ніхто мені не страшний.
Я вслухався до слів сусіда по нарах і не міг зрозуміти, що він мені каже. А найперше я не усвідомлював, де знаходжусь і що зі мною трапилося, чому я потрапив сюди: в медвитверезник - не медвитверезник, у в’язницю - не в’язницю.
- Ви слухаєте мене, колего? Тоді продовжимо нашу розповідь... Ніхто досі не може пристойно розшифрувати цей запис у щоденнику Декарта. Якби ви мали можливість прочитати книжку Алданова “Ульмська ніч” (а такої можливості ви, на жаль, найближчим часом не отримаєте), ви б зробили висновок, що це своєрідна заявка також на основи відкриття дивовижного. Проте з філософії Декарта Алданов робив прикладні висновки, що стосувались історії та моралі. Якщо сформулювати головну думку книги, то конспективно вона виглядає так: історичних законів не існує, історія - царство сліпого випадку.