Анатолій Власюк - Інтуїція

15

Раптом щось сталось, і я не зрозумів що. Софія відсахнулася від мене, немов од прокаженого, стрімко підвелася й спочатку повільно, а потім усе швидше й швидше пішла до хати. Вона так і не оглянулася, хоча я дивився на неї і вона знала, що я дивлюся.
Злий чоловічок усередині мене задоволено потирав руки.
Мені було боляче, але не залишалося нічого іншого, як ретельно переглянути газети, котрі мені дали вчора і які я приніс із собою під дерево.
Газети були як газети: найгірших зразків радянського часу. Всі, хто поважав себе і щось тямив у журналістиці, з приходом демократії вже давно відмовилися від такого стилю. А тут складалося враження, що з часів додемократичної журналістики нічого суттєво не змінилося.
Мені було цікаво, як у театрі абсурду, читати рапорти трудових колективів про виконання й перевиконання виробничих завдань, статті на цілі сторінки про мудрість партії та її геніальних вождів, хоча зі словесної жуйки нічого не можна було второпати. Газети були різні, але стиль - однаковий, і кримінальна хроніка займала багато місця. Вироки, здавалося, за незначні провини, були суворими й одноманітними: розстріл і конфіскація майна, пожиттєве ув’язнення і конфіскація майна, скерування на примусове психіатричне лікування і конфіскація майна.
Можливо, за інших обставин я б уважніше читав газети і вони б справили на мене належний вплив. Але зараз мої думки витали навколо Софії. Що сталося? Чому вона так стрімко покинула мене? Щось згадала своє, чого мені не треба знати? Чи просто наші стосунки стали заходити занадто далеко і дівчина злякалася цього? Невже вона думає, що я здатний її скривдити?

16

Читати газети мені стало нецікаво, бо завжди майже точно можна було спрогнозувати лише за першим реченням, про що далі йтиме мова. Я згадав, як колись нині вже покійний редактор газети, в якій я проходив практику, навчав мене, стверджуючи, що газета, власне, й повинна бути прогнозованою, як і її автори, а читач має право на те, щоб його не застали зненацька чимось таким, про що він навіть не здогадується. Мовляв, кожний має право відпочивати біля газети, а це дає газеті можливість існувати й бути завжди бажаною. Ми, молоді та ще крихкі пера, з іронією поставилися тоді до слів старого зубра в журналістиці, бо розуміли, що так писати не будемо. А тепер виходило, що слова редактора-вчителя збуваються, і вже нові учні, без мене і без таких, як я, точно виконують його вказівки.
Я почував себе зле, бо не наважувався піти до Софії й просто запитати в неї, що трапилось. Мені здавалося, що якщо я зроблю це, то можу назавжди втратити дівчину. Звичайно, це все були дурниці, але я тоді був у цьому впевнений.
Навіть Шарик, здається, з осудом дивився на мене, а коли я зустрічався з ним поглядом, то він навіть не збирався втаювати своєї ворожості до мене, хоча коли недавно поруч була Софія, показував свою щирість і навіть відданість мені.
Злий чоловічок, який вселився в мене, нашіптував, щоб я не рипався і спокійно сидів на місці, читаючи газети. Але інтуїція, можливо, на цей раз зрадлива, підказувала мені, що треба підвестися й піти до будинку, якщо я не хочу втратити те, що не повинен втрачати.

17

Я підвівся, відчуваючи силу, і Шарик, заохочуючи мене до більш рішучих дій, вдячно замахав хвостом. Я поволі йшов до будинку, хоча мені хотілося бігти, незважаючи на кволість. Я навіть уявив собі, як зараз просто підійду до Софії, обійму її, нічого не кажучи, поцілую, а там - будь що буде.
Мабуть, я йшов занадто тихо, як зрадливий кіт, бо Софія не почула мене. Зате я почув, як вона розмовляла з кимось по телефону.
- Богданчику, я завтра буду в місті, тобі нічого хвилюватися.
У слухавці щось у неї запитали, і Софія, трошки з напругою, як мені видалося, відповіла: “Так”. Я чомусь подумав, що невідомий Богдан запитав у неї, чи кохає вона його, і дівчина дала ствердну відповідь.
Усе так просто, а я мало не пошився в дурні. Вона кохає іншого. У ту мить я ще не знав, чи мені стало легше, чи набагато важче.
Що ж, тепер у мене не було сенсу таїтися. Все вирішилося саме по собі.
Я увійшов у будинок. Софія вже не розмовляла по телефону і намагалася не зустрічатися зі мною поглядом. Я не вдавав із себе ображеного, але намагався виглядати байдужим. Щось запитав у дівчини, вона однозначно і сухо мені відповіла, а потім пішла до себе. Я почвалав до своєї кімнати з наміром читати осоружні газети, щоб якось забити свої думки непотрібним, аби не думати про Софію. Але в мене це виходило занадто погано, і я відчував, що з кожною хвилиною втрачаю здоров’я у буквальному розумінні цього слова. Дівчина не виходила у мене з голови. Злий чоловічок нашіптував мені, щоб я пішов до неї, був чоловіком, розставив усі крапки над “і”, але я навіть не думав його слухати.