Анатолій Власюк - Інтуїція

6

Іван Смеречнюк як старий приятель уже крокував зі мною нога в ногу і розмірковував:
- Не впізнав... Або добряче там познущалися над твоєю пам’яттю. Та й не дивина, адже стільки років не було тебе у нашому місті.
Він усе-таки згадав у мені свого старого друга, а тому без особливих зусиль перейшов на “ти”.
Я намагався не надавати значення його словам, не заглиблюватися в їхню суть, хоча, погодьтеся, це важко було зробити. Але сьогоднішній день уже народив у мені філософа, котрий сприймає життя таким, яким воно є.
Не помітивши жодної реакції з мого боку, художник на хвильку замовк, а потім збуджено заговорив:
- Тобі не можна у такому вигляді з’являтись у нашому місті, бо впізнають і знову запроторять туди. Ти не думай, буцімто я стверджую, що ти звідки втік. Моє діло маленьке, і ти сам господар власної долі. Але якщо ти хочеш прислухатися до моїх слів, то тобі треба бодай на декілька днів сховатися від чужих очей. І кращого притулку, ніж моя майстерня, ти не знайдеш.
Мені здалося, ніби він не договорив фразу до кінця, хоча, мабуть, сказав усе, що мав сказати. Але, власне, до всього сказаного слід було поставити жирний знак запитання. І тому його слова дійсно зависли у повітрі, бо лише я і ніхто інший за якусь хвилину-другу мав вирішити, чи пристати мені на пропозицію бороданя, довіритися йому, втрачаючи те, заради чого я втік з осоружного закладу, чи, може, набути щось нове у своєму житті?

7

Коли я став схилятися до думки, що слід дати по морді оцьому знайомому незнайомцю, втекти від нього подалі, бо нічим іншим як провокацією і пасткою це не може бути, всередині мого живота заворушився ненависний мені чоловічок, який став наспівувати, щоби саме так я і вчинив. Але наші шляхи розійшлися від самого початку спілкування і я усвідомлював, що все слід робити навпаки бажанням цього чоловічка, якщо я, звичайно, хочу жити й докопатися до істини про себе. Усередині мене хтось невідомий заклав моє альтернативне існування, яке не призводило ні до чого доброго. Це було своєрідне випробування на життєву міцність, і я неодмінно мав вийти переможцем. Принаймні інтуїція підказувала мені саме такий варіант.
Отже, я вже прийняв для себе рішення, але ще трохи витримав паузу. Втім, затягувати більше не було сенсу, адже бородань міг так само розчинитись у повітрі, як і з’явився, а я знову би подумав, що божеволію.
- І де твоя майстерня? – Я намагався бути байдужим, але в моєму запитанні вже звучала відповідь, що я згоден на пропозицію художника, хоча це зовсім не означало, що до кінця повірив у щирість його замислів стосовно мене.
- Так ось же вона. – Іван Смеречнюк показав рукою на сусідню будівлю в глибині саду, ніби її спеціально звели за лічені секунди на тому місці, де ми зараз знаходились.

8

Мабуть, з просторовою уявою у мене було не все гаразд. З тротуару майстерня, видавалося, була на відстані витягнутої руки, але ми йшли до неї ще з добрих десять хвилин, ніби хтось спеціально віддаляв її від нас, намагаючись за цей час навести усередині необхідний порядок, прилаштовуючи непристосовану будівлю, власне, до художньої майстерні. На раціональному рівні свого буття я, звичайно, усвідомлював, що навіть в епоху розвинутих технологій цього неможливо домогтись. Але якби ж то наш світ був лише раціональним!
Раніше я не мав жодного уявлення про те, якою має бути художня майстерня, але, переступивши через поріг і побачивши, що там є, вже не міг відірватися від думки: все має бути, власне, так, а не інакше.
Це була доволі велика кімната, набагато довша, аніш ширша. Під стінами стояли мольберти з незавершеними картинами, посередині – довжелезний стіл з фарбами, пензлями, склянками з водою. Під вікном сиротиною притулилось акуратно застелене ліжко, яке видавалося тут зайвим і явно не вписувалося в інтер’єр. Це була майстерня художника, а, значить, місце для роботи. Про якийсь відпочинок, а тим паче сон на цьому ліжку мова не йшла. І знову сумніви бджолиним роєм загули у моїй голові. Художня майстерня, а особливо ліжко у ній, видавалися мені витвором уяви, чимось нереальним, чого насправді у дійсності не було, але вороги зробили якісь маніпуляції в моїй голові, змушуючи мене повірити в те, чого не існує.

9

Мою уяву перемкнули на картини, виставлені під стінами – і на декілька хвилин я взагалі забув про художника, завдяки якому сюди потрапив.
Це був зовсім інший світ, який не мав нічого спільного з людським буттям. Картини справді ще не були викінчені, але мною заволоділа грайлива думка. Якби я був художником, залишив би все як є. Кожний, хто дивився би на ці полотна, в уяві домальовував би цілісну картину. Ще не знати, що було би геніальнішим: викінчений художником твір мистецтва чи уявна картина, витворена у мозку і серці того чи іншого оцінювача-глядача.
Мабуть, я не зміг би передати словами намальоване моїм знайомим незнайомцем. Радше можна було говорити про настрій, яким віяло від кожної картини. Я переходив від мольберта до мольберта і на інтуїтивному рівні відчував, власне, оту явно нераціональну, а саме емоційну ауру, яку випромінювала кожна картина. Загалом це було відчуття пробудження в людині людського, сокровенного, властивого тільки їй. З іншого боку, це був виклик навколишньому жорстокому світу, в якому жила людина. Я відчував цей задум художника і був упевнений, що все є саме так, як я думаю. Але було ще щось незбагненне, що втікало від мене, не давалося до розуміння, ніби я ще не був готовий уяснити його суть. Це злегка бентежило мене, але, скільки я не напружував мізки, ніяк не міг упіймати того, що ще ховалося від мене за цими картинами.