Анатолій Власюк - Інтуїція

10

Час, відведений мені на милування картинами, був вичерпаний. Коли я повернувся до реальності, то біля ліжка побачив невеличкий столик, ущент заповнений продуктами харчування й напоями. Звісно, я його раніше не помітив, і хтось невідомий домалював його у моїй уяві.
Іван Смеречнюк жестом чарівника запросив мене до столу. Я вперше за весь цей час усміхнувся сам до себе – і це означало, що фантасмагорія і реалії життя, сплівшись воєдино, мов коханці, уже складають мою сутність і не можуть існувати окремо одне від одного.
На столику були ковбаси й риба декількох видів, різноманітні салати, огірки й помідори, цибуля та маслини, з напоїв – горілка, вино, сік і мінеральна вода. Я усвідомлював, що так багато їжі та питва не можуть уміститися на невеличкому клаптику стола, але з відчайдушністю приреченого приймав правила нав’язаної мені гри.
Поки я поринав у свої філософські медитації, на столі, мов з повітря, з’явилися тарілки, виделки й склянки, їм теж знайшлося місце на крихітній площі, а художник на правах господаря запросив перекусити чим Бог послав.
Коли тепло від горілки розлилося моїм зболеним тілом і я почав їсти усе підряд, то доволі швидко усвідомив, що продукти на столі й напої є штучними. Ніби сам Іван Смеречнюк намалював їх, надавши правдоподібного вигляду, але навіть йому не під силу було наповнити їх смаком і ароматом. І лише хліб, здається, був справжнім, витвором звичайної селянської печі.
Дивні спомини почали народжуватись у моїй голові, щось незборимо-дитяче виринало в уяві, але Іван Смеречнюк, явно занепокоївшись, брутально усе перервав:
- Що ти хіба хліб їж?! Дивись, скільки тут усього смачненького!
Мабуть, мій погляд не віщував нічого доброго, бо холодний блиск у його очах миттєво щез, і самі очі замість сталевого несприйняття стали випромінювати небесну блакить і дитячу безпосередність:
- Розумію, розумію... Вам декілька років не давали у закладі хліба.

11

Мабуть, мені не треба було так одразу вживати багато алкоголю, але я не міг відмовити художникові. Бородань, налаштувавшись долати мій спротив і не отримавши його, перейшов, здається, усі межі допустимої гостинності. Замість того щоб ми запивали горілку соком чи мінеральною водою, він наливав вина до бокалів, які невідомо звідки з’явилися на столі.
Настрій мій поліпшувався, і я вже не помічав, що ковбаса і риба, і взагалі все, що було на столі, є штучними. Мій організм уже не потребував ні аромату, ні смаку. Лише певна кількість рідини та їжі мали заповнити його по самі вінця, а все решта віддавалося на поталу Божу.
Голова моя обважніла. Світ навколо ставав немилосердно добрим, але навіть для терпінь у ньому наступала межа.
Я запам’ятав лише, що Іван Смеречнюк підтримував мене, коли я лягав на ліжко...

12

Снився мені духм’яний запах хліба, щойно вийнятий бабусею з печі, - власне, запах, а не сам хліб. Я не бачив цієї життєдайної сили, яка споконвіку була суттю нашого народу, бо, як казала одна мудра людина, - ми є те, що їмо.
Маленький хлопчик спав, і йому снився хліб, якого він не бачив, але запах якого чув. Хотілося мерщій розплющити очі й скуштувати цієї свіжини, але хлопчик знав, що бабуся цього не дозволить, аби в нього животик не спіпшився, як вона казала.
Натомість інший запах уже перебивав дух. Хлопчик знав, що це бабуся поставила біля нього велику кварту з коров’ячим молоком. Хлопчик, не розплющуючи очей, п’є натуральний продукт, на інтуїтивному рівні усвідомлюючи свій нерозривний зв’язок з Природою, але не розуміючи цього.
Сон знову долає його, і хлопчик прокидається лише тоді, коли нестерпно хочеться пісяти. Він ще вовтузиться на ліжку, намагаючись обдурити організм, але це йому вдається ненадовго.
Всерозуміюча бабуся каже, що хлопчик, мабуть, хоче бути моряком, і її по-філософськи завуальована сутність сказаного стає йому зрозумілою. Хлопчик, немовби перейшовши якийсь важливий рубіж у своєму житті, героїчно зіскакує з ліжка, біжить в одних трусиках до сіней, де турботлива бабуся вже давно приготувала для нього відро, - і дзюбонить, виливаючи коров’яче молоко, аж парує.
Можна ще декілька хвилин поніжитись у ліжку, хоча сон, звісно, вже не прийде, зрозуміти, що дідуся й мами у хаті нема, згадати зі сльозами на очах тата, який залишився у далекому місті, бо у нього робота, робота, робота...
Бабуся не рухає свого улюбленого хлопчика, порається на кухні, і він бачить, як вона гордою лебідкою пропливає у своїй фортеці, де все начиння підвладне господині.
Заглянувши в кімнату, бабуся пересвідчується, що хлопчик зголоднів. Як вона це розуміє, він не знає і упродовж свого життя, коли й бабусі вже нема, пояснити не може. Немов за помахом чарівної палички, на столі з’являється усіляка смакота, але хлопчик знає, що слід пройти через одну екзекуцію. Він намилює обличчя і шию, бабуся зливає теплою водою, нагадуючи, що й вушка хочуть бути чистими.
Хлопчик переймається її настроєм, щира усмішка не сходить з його вуст. Знадвору приходять мама і дідусь, десь за вікном гавкає Бєлка – білюсінька, як коров’яче молоко, собака, припнута до буди, біля якої стоїть іржава німецька каска ще з часів війни, куди господарі дають своєму охоронцю щось смачненьке, - і весела сімейка сідає до столу. В центрі уваги, звичайно, хлопчик, і він відчуває це, розуміє, що всі його люблять, і його розпирає від цього, і він би мав устократ віддячити їм за їхню любов, але у нього нічого не виходить...