Анатолій Власюк - Інтуїція

12

Мені хотілося зіскочити з ліжка і задушити цього мерзенного типа. Я знав, що це у мене вийде, хоча в попередньому житті не здійняв руки на жодну людину. Поки доблесні органи добіжать до підвалу, з усім буде покінчено. Чоловічок усередині мене, який довго не давав про себе чути, раптом заметушився і кричав-вимагав, аби я вчинив саме так. Якби не його активність, мій господар-ворог був би приречений. А так я вже давно поступав усупереч бажанням чоловічка усередині мене і розумів, що це єдиний спосіб зберегти собі життя.
Крім усього іншого, я міг поламати гру Софії й узагалі не потрапити на парад переможців, ніколи не дізнатися, що це таке і з чим його їдять. Ні, нехай ще трошки поживе, а за будь-якої нагоди я з ним поквитаюсь.
Мій господар-ворог, не здогадуючись про лихі наміри у моїй голові, тріумфував. Він показав мені на нові костюм, сорочку й мешти, які з нагоди двадцять п’ятої річниці Великої Серпневої комуністичної революції подарувала мені Софія, хоча, бачить Бог, учора, коли він прийшов до підвалу, я цих презентів не бачив.
Сніданок був теж царським. Я бачив це за набором наїдків і напоїв, які теж невідомо звідки з’явились. Їсти зовсім не хотілось, але я розумів, що потрібен заряд енергії на цілий день, який віщував мені зміни у моєму житті.
Звичайно, мені треба було бути обережним, як ніколи, і не піддаватись умовлянням мого господаря-ворога з’їсти ще ось цей кусник смачненького, покуштувати он той салатик. Поки я второпав, що й до чого, рухи мої загальмувалися, з пам’яттю творилося казна-що, епізоди з десятків тисяч чужих життів проносились у моїй свідомості з космічною швидкістю.
Мене, мов барана, одягнули у все новісіньке й повели на заклання.

13

Я йшов на майдан до ратуші під недремним оком мого господаря-ворога, бачив навколо себе сотні й тисячі таких же, як і я, зазомбованих людей, кожний з яких, здавалося, мав невидимого поводиря. І все ж порівняно з ними я відчував свою інакшість. У той момент я не міг сформулювати оте своє відчуття, а потім зрозумів, що на відміну від цих людей у мене була пам’ять, звичайна людська пам’ять з моїми особистими спогадами, з зафіксованими обличчями рідних. Ці ж люди не мали своєї пам’яті, вони жили чужими сновидіннями, замість рідних облич у їхніх спогадах виникали чужі. Ці істоти вже не належали самі собі, з ними можна було робити що завгодно, режим міг їх використати просто як гарматне м’ясо, і для них не було би більшого щастя, ніж умерти за цей режим.
У мене-таки справді була перевага над цими людьми, бо чим довше я знаходився на свіжому повітрі, тим швидше з мене вивітрювався отой дурман, так що до початку параду переможців я вже був майже тим, яким став тоді, коли до мене повернулась пам’ять. У голові ще літали шматки чужого, але мій мозок напружено працював, відфільтровуючи наносне, непотрібне мені. Тут би зі своїм упоратись, а не вміщати у себе проблеми людства. Мені вистачило ще здорового глузду не видати себе, і як пильно не вдивлявся мій господар-ворог, все ж він не зміг нічого прочитати на моєму обличчі. Я був такий непроникний, застібнутий на всі ґудзики, як і ці сотні й тисячі людей навколо мене.

14

Нарешті нас вишикували у рівні ряди, і я, щоб не видати себе і не крутити головою туди-сюди, краєм ока бачив, що площа заповнена вщент. На всіх були такі ж нові костюми, як у мене, що нагадували уніформу, хіба що дійсно від неї віяло святковістю. В чому це полягало, я не знав, але насправді святковість, здавалося, вивітрювалась ізсередини.
На жінках замість штанів були спідниці, і я вперше за багато років побачив так багато струнких жіночих ніг. Я почував себе майже щасливим, а ще усвідомлював, що до мене повертається пам’ять. Але знову ж таки розумів, що не слід показувати своєї баранячої радості, бо тебе відразу поведуть на забій.
І дика думка тут же вгніздилася в мене: треба втікати від усієї цієї фантасмагорії – подалі, в ліс, у гори, якщо я хочу вижити. Якщо я хочу вижити, то мені треба спекатись і Софії. В мене є сім’я, діти, і я їх люблю. Але чим більше я переконував себе, що я люблю дітей і дружину, тим потужніше мене тягнуло до Софії. Я відчував запах її тіла, бачив бісики у куточках її грайливих очей – і мені просто хотілося притулитися до неї, відчути від цього ще раз незбагненну радість. “І тоді можна померти”, - казав я сам собі, аж поки не помітив, що на мене скоса дивляться сусіди, бо я вже шепотів ці слова.
Я став шукати поглядом свого сусіда-ворога, бо саме від нього йшла зараз найбільша небезпека, але він десь розчинився у натовпі, ніби його і не існувало взагалі, хоча, здається, зовсім недавно і не бачив його, але відчував на клітинному рівні цю присутність. Мабуть, господар-ворог виконав свою місію, аби передати невидиму естафету комусь іншому.