Анатолій Власюк - Інтуїція

4

Якось Софія жорстко мене запитала:
- Ти хочеш знати всю правду про свою сім’ю?
Це було несподівано. До цього ми говорили про те, що конкретно я повинен зробити наступного тижня, аби ще більше зруйнувати підпілля, зіштовхнути лобами двох найбільш активних підпільників, аби вони підозрювали один одного у зраді. Якби нас хтось слухав, то подумав би, що справді мова йде саме про це. Однак штрих-пунктиром через усю бесіду проходила теза, що це треба зробити, але так, щоб у кінцевому висліді щось не стикувалося, а два віддані підпільники не розсварилися. Тобто все мало бути правдоподібно, але я мав невидимо зруйнувати цей план і вийти сухим із води, щоби на мене не впала тінь підозри. Я розумів, що ризикую власним життям, балансуючи на межі неможливого, й можу в будь-який момент знову потрапити до осоружного закладу. Але я усвідомлював, що ще більше ризикує Софія, і її провал може закінчитися не лише в’язницею, а й втратою життя. Тому в кожній операції мені доводилося бути віртуозом, аби і загальній справі не зашкодити, і не викликати найменшої підозри у лютих церберів Системи.
- Правда про твою сім’ю не принесе тобі морального спокою, - жорстко сказала Софія, - але ти маєш право знати цю правду. Втім, якщо ти цього не хочеш, я тобі нічого не скажу.
Мабуть, уперше за час нашого знайомства Софія неправильно витлумачила моє довге мовчання. Можливо, вона подумала, що я нічого не хочу знати про дружину, сина і доньку, аби не розчаровуватись у цьому житті. Але ж це було не так! Я хотів знати все, навіть найгіркішу правду, бо, здається, в цьому житті мене вже ніщо не могло доконати, настільки я став загартованим.
Але поки я оговтався, Софії вже було. Правда про мою сім’ю зависла у повітрі.

5

Декілька днів Софія не давалася чути, і я не знав, що й подумати. Чорні думки обсіли мою голову.
Найперше я подумав, що Софію схопили, катують. Бідна дівчина не витримає тортур і розповість усе про мене. А там – привіт, осоружний закладе!
Мрії про мою сім’ю відійшли на задній план, але все ж гризла думка, чому Софія відразу не сказала мені всієї правди? Невже ця правда була такою страшною, що могла навіть у мені похитнути віру в життя?
Потім я став думати про те, що дружина за стільки років могла просто не витримати й удруге вийти заміж. Чи мав я право засуджувати її за це? Адже вона могла не знати про мою долю. Їй могли навіть сказати, що я загинув. Ні, звістку про її ймовірне одруження я би сприйняв, мабуть, спокійно.
А, може, щось із сином чи донькою? Я навіть боявся подумати, що могло з ними трапитися за весь цей час, коли я перебував в осоружному закладі. Проте я вже став філософом у цьому житті, і будь-яка звістка не могла, здається, занапастити мене, бо я вперто пер свого плуга й боровся до кінця, скільки мені було відмірено Богом.
У ці дні, коли я не бачився з Софією, ходив сам не свій, до біса закинув упровадження плану зіштовхування лобами двох найбільш активних підпільників у нашому місті чи, вірніше, руйнування цього плану.
Коли Софія з’явилась на порозі мого підвальчику, я готовий був міцно стиснути її у своїх обіймах, але вона спинила мене своїм жорстким і колючим поглядом:
- Я виконувала відповідальне завдання. Вибач, не могла тебе попередити про свою відсутність.

6

Того вечора Софія все-таки наважилася сказати мені правду про мою сім’ю. Говорила вона жорстко, не дивлячись мені в очі, що я, бува, подумав, ніби вона отримує насолоду, бачачи моє болісне сприйняття почутого:
- Твоя сім’я зреклась тебе як ворога народу. Можеш не переживати, твоя дружина вдруге заміж не вийшла. Вона залишилася вірною Великій Серпневій комуністичній революції, працює в одному з наших секретних підрозділів стражів порядку. Зарекомендувала себе кваліфікованим спеціалістом. Якби вона не була твоєю колишньою дружиною, вже давно би отримала підвищення по службі, а так, сам розумієш... Твій син закінчив Військову академію Сухопутних військ, працює заступником командира Шостої армії з політвиховної роботи. Він хороший спеціаліст і міг би навіть працювати у Генеральному штабі, але йому не поталанило, бо батько виявився ворогом народу.
Мені здалося, що Софія іронічно про це говорить, але вона не видала себе ні кривою усмішкою, ні презирливим поглядом.
- Тепер донька... – Софія важко зітхнула, і я не зрозумів, у чому річ. – На початках вона виявила спротив Великій Серпневій комуністичній революції. Лікування у закритому закладі спеціального виховання лише частково пішло їй на користь. Коли їй дали шанс розпочати нове життя, вона цим не скористалась. Довелося її знову скерувати в цей заклад, де вона знаходиться і зараз. Вирішується питання про те, аби повністю стерти її пам’ять про минуле і заповнити новою пам’яттю, тобто подіями, які з нею насправді не відбувалися.
Мабуть, неможливо описати той стан, в якому я знаходився після слів Софії. Здавалося, всередині мене щось обірвалося, а в душу навіки поселилась порожнеча. Особливо мене вразила доля доньки. Вона завжди сперечалася зі мною, але аж тепер я зрозумів, що була такою ж впертою, як і я.
- Ти хотів правду, я її тобі розповіла. Але тепер думаю, чи потрібна тобі така правда? – Софія намагалася упіймати мій погляд, але я тупо дивився у бетонну долівку.