Анатолій Власюк - Інтуїція

12

Нечутно поруч з Богданом з’явився лікар у білому халаті й з гнилими зубами. Мій мучитель невдоволено глянув на ескулапа, ніби той заважав йому дізнатися найважливішу таємницю в його житті.
Лікар здивовано дивився на Богдана, і в його погляді я помітив жаль до цієї людини. Це стало для мене відкриттям, бо я одразу зарахував цього молодика до безнадійних, а тепер, з’ясовується, він уміє ще й жаліти когось. Нехай не всіх, а лише обраних, але це свідчення того, що він ще не втрачений чоловік, і у нього є, бодай туманне, але майбутнє.
- Богдане, на сьогодні досить, ти виснажив себе понад усяку міру, - лагідно казав лікар, ніби люблячий батько благав свого сина не робити чогось злого, що могло йому нашкодити. – Такі виснаження негативно відбиваються на твоєму здоров’ї. Ти ж знаєш, скільки мені потім доводиться прикладати зусиль, аби поставити тебе на ноги. А ти ще потрібен Великій Серпневій комуністичній революції.
Чим довше говорив лікар, тим рельєфніше я розумів, що ним рухають не стільки турбота про здоров’я Богдана, хоча й цього, за великим рахунком, не можна було одібрати, скільки намагання зробити все можливе й неможливе, аби Богдан не почув відповіді на моє запитання.
І Богдан, здається, це розумів, але тепер йому було байдуже, що там лепече цей нібито лікар, бо зараз, здавалося, вирішувалося найголовніше питання – жити йому чи ні.
- І хто це? – тихо запитав Богдан, і його слова гучно пролунали у моїй голові. Я відчував, як пересохло у нього в горлі, ніби він декілька днів був без води. Сухість у тілі й душі передалась мені, і я швидше подумав, ніж сказав:
- Я.

13

Я навіть не побачив, коли Богдан і лікар зникли з моїх очей. Здавалося, вони просто випарувались, як ті кляті кайданки.
Лише мить мені було шкода, що більше у своєму житті – а я був упевнений у цьому – я не побачу Богдана. Я не встиг за час нашого спілкування розпитати у нього, в чому секрет з’яви у людей нових облич і чому старе обличчя повернулося до мене.
Втім, за великим рахунком, це вже не мало вирішального значення, бо я відчував, що сили хвилями повертаються до мене, ніби організм омолоджувався, і я міцнів на очах.
З’явився вовчий апетит, й без тіні сумніву і сорому я виклав на стіл мало не всю провізію з холодильника. Їжа й напої були смачними, а мій шлунок уже давно потребував чогось природного, а не штучного. Здавалось, я міг би з’їсти все, що було в холодильнику, але вчасно стримався, аби не зашкодити самому собі.
Невідомо звідки взявся пульт від телевізора, і я з задоволенням став перемикати канали, ганяючи їх туди-сюди, ніби спрагла людина добилася до водоспаду і хоче випити всю життєдайну вологу, розуміючи, в принципі, що цього зробити не можна.
Нарешті я заспокоївся і зупинився на якомусь каналі, де лунала легка музика.
Мої очі наливалися свинцем, я позіхав, відганяючи сон, але, врешті, зрозумів, що безглуздо насилувати організм.
Я ліг на диван, зручно умостився, став промовляти молитву, але, мабуть, не добіг до кінця, бо погрузився у міцні обійми сну...

ЧАСТИНА СЬОМА
ПОВЕРНЕННЯ

1

Я прокинувся від того, що щось пекло мене крізь заплющені очі. Ця печія була приємною, і мені не хотілося повертатися до реальності.
- Кохання моє, вставай! – Ніна ніжно поцілувала мене в губи, зіскочивши з ліжка, і хутко вибігла з кімнати. Я цього не бачив, але знав, що є саме так.
Я розплющив очі. Сонце збиткувалося наді мною, пестячи, немов кохана дівчина. Я усміхався і любив усе людство.
До кімнати зайшли Ніна, син і донька. Вони радісно усміхались, і я згадав, що у мене сьогодні день народження.
- Татусику, вітаю, - першою кинулася до мене донька. Вона невміло, немов соромлячись, по-дитячому поцілувала мене і обвила мою шию своїми пухкенькими ручками.
Наступила синова черга. Він був у сімейних трусах й тепер похмуро дивився на мене, лише бісики грали в його очах. Я добре знав синулю, щоб повірити, буцімто він незадоволений тим, що його розбудили заради такого незначного свята – дня народження. Він повагом потиснув мені руку і серйозно сказав:
- Вітаю, тату. Ніколи не хворій, добре?
Я мовчки кивнув головою: мовляв, обіцяю.
Ніна, яка весь цей час щось тримала за спиною, нарешті виставила подарунок перед собою і, намагаючись говорити урочисто, одночасно душачись від сміху, ковтаючи слова, скоромовкою промовила:
- Дорогий імениннику! Наш невеличкий сімейний колектив вітає тебе, бажає бути завжди здоровеньким і пам’ятати, що в тебе є дружина, син і донька.
Мабуть, наперед заготовлена промова була набагато довшою, але Ніні не вистачило снаги, і вона спочатку пирскнула від сміху, а потім зайшлась у такому щирому реготі, як тільки вона вміла, що ми всі не витримали і, без причини надриваючи животи, дивилися щирими божевільними очима щастя одне на одного.