Анатолій Власюк - Інтуїція

6

Цю розмову чув мій заступник, який почав учащати до мого кабінету і вдавати з себе щирого друга. Звісно, йому сподобалося за моєї відсутності керувати газетою, але я не подавав виду, що здогадуюсь про його істинне нутро. Що я міг зробити в цій ситуації для нього? Добровільно вступитись і свідомо піти на те, аби газета остаточно захиріла? Так не діждеться він від мене цього!
- Та не звертай ти уваги на цього мера, - улесливо говорив заступник. – Мери приходять і відходять, а газета залишається.
- Я це розумію, - намагався я відповідати йому в тон, тамуючи свою неприязнь до нього, - але не хочеться, щоби він цідив з нас кров.
- То що, перестати його критикувати? – задерикувато запитав заступник, який готовий був діяти за принципом “чим гірше – тим краще”.
- Я цього не казав. – Намагаючись зважувати кожне слово, я розумів, що будь-яка кинута мною необережна фраза може бути сприйнята ним як керівництво до дії.
У мене не було такого, щоб я суттєво правив його статті. Якось ми негласно розуміли один одного і завжди приходили до спільного знаменника. І це відбувалося не тому, що в нас, скажімо, були різні погляди на одне і те ж явище, просто кожний розумів, хто є хто: я редактор, він заступник.
Я не хотів втрачати газету і через власні амбіції. Критикувати міського голову можна було в кожному номері газети – і було за що. Але мій багатолітній досвід підказував, що суцільна критика даватиме зворотній ефект: проблеми по суті не розв’язуються, а міський голова, мовляв, став об’єктом нападок з боку газети.
Натомість заступник приносив мені матеріали, які справді торкалися насущних проблем міста, але червоною ниткою через них проходило, що у всіх бідах і негараздах винен мер. За великим рахунком, це й справді було так, адже за все, що діється у місті, відповідає міський голова. Але чомусь в тіні залишалися його заступники, начальники відділів, чиновники з ратуші – конкретні люди, які відповідали за ту чи іншу ділянку роботи.
Мені не хотілося ставати ні жертвою, ні заручником подвійної гри, яку затіяв мій заступник. А те, що така гра ведеться, я інтуїтивно відчував.

7

Якось, коли я не дав ходу деяким критичним статтям на адресу мера, бо вважав, що розв’язання тих проблем вимагає більшого напруження сил і часу, та й міський голова не у всьому винен, до мене зайшов відповідальний секретар і з виглядом побитої собаки повідав, що заступник намагається зайняти моє місце редактора.
- Він запитав мене, чи проголосую я на зборах трудового колективу за нього, - казав відповідальний секретар. – Але ж ти знаєш, старий, що я горою за тобою. Проте зваж, що його підтримують у ратуші.
- І як ти проголосуєш? – запитав я прямо.
- Ти ж знаєш! – Відповідальний секретар обурився, ніби я звинуватив його у смертельному гріху, не маючи на це достатніх доказів.
- А якщо голосування буде таємним?
Оченята у відповідального секретаря забігали, і я зрозумів, що якщо йому запропонують посаду заступника редактора, він погодиться. Ба, я навіть уявив, як він після розгромного для мене голосування підходить до мене, тисне руку і каже, щоб я не впадав у відчай, адже хоча він і голосував за мене, але – “Бачиш, як все обернулося”.
Мабуть, мій погляд був більш ніж виразний, бо відповідальний секретар хутко покинув кабінет.
Сказати, що я не засмутився, було би неправдою. Зрештою, все зводилося не до моєї особи на посаді редактора, а до обличчя газети, її іміджу в очах читачів. Те, що до нас ішли, телефонували, несли статті, - виправдовувало назву народного часопису. А тепер мій заступник через його владні амбіції до керівництва газетою міг усе це зруйнувати. Ні, я не сумнівався, що так само газета би існувала, бо незамінних людей нема, але, мабуть, сам дух народного часопису був би вивітрений.

8

Друзі, колеги, знайомі вже звикли, що під час застіль я не вживаю алкоголю. Всі думали, що в мене велетенська сила волі, а це був банальний страх за власне життя. Лікар сказав, що при прийомі тих таблеток, які він мені виписав, вживання спиртного протипоказане. Та й у листках-вкладишах було написане те саме.
Таблетки я вживав регулярно – зранку, в обід і ввечері – і не потребував контролю з будь-чийого боку. І коли якось в обідню пору дружина зателефонувала мені, чи випив я пігулку, то потрапила під гарячу руку.
В редакції якраз була запарка. Я вкотре змушений був м’яко, але в рішучій формі відхилити одну зі статей, запропонованих заступником. Якщо раніше він сприймав усе як те, що само собою є зрозумілим, й без жодних заперечень погоджувався зі мною, то тут перейшов мало не на крик, звинуватив мене в утисках свободи слова і вийшов з кабінету, гучно гримнувши дверима.
Присутній при цьому відповідальний секретар, мов побитий, але вірний пес, намагався помирити між собою двох своїх господарів, хоча, мабуть, і сам розумів, що ситуація є неправдоподібною, і служити треба лише комусь одному:
- А, може, все-таки надрукуємо цю статтю, не така вже вона й критична?
- Критика – це як вагітність, - гримнув я на нього, - вона є або її нема. І не розходиться в тому, критична стаття чи ні. Мова йде про лінію газети, про довіру до неї з боку читачів.
Я бачив, що відповідальний секретар не розуміє цих слів. Якби у нього був хвіст, він би, як відданий собака, підібгав його під себе і опустив свою мордочку, аби не дратувати господаря. А так відповідальний секретар не знайшов нічого кращого як промовчати і тихесенько вийшов із кабінету, що я, здається, й не помітив цього.