Анатолій Власюк - Інтуїція

2

Подарунок був несподіваним і водночас бажаним: п’ять томиків сучасної української прози, в одному з яких були вміщені два мої ранні оповідання. Ніна, розкривши книгу, відразу тицьнула мені на них пальцем, світячись від щастя. В п’ятницю я вже читав у “Літературній Україні” (тижневик доходив до провінції з запізненням на день) про вихід цього п’ятитомника, але якось не пов’язав це з тим, що в ньому можуть бути вміщені мої творіння. А Ніна ж про це знала і мало не рік тримала в суворій таємниці! Боже, як я кохаю цю жінку!
Сина вже не було, але донька кружляла навколо нас, і я не відразу збагнув, в чому річ, аж поки не помітив її прискіпливий погляд, який зупинився на плитці мого улюбленого молочного шоколаду, що став доважком до головного подарунка. У нас з доцею були однакові смаки, і я зрозумів, що поласувати самому не доведеться.
- Візьми собі скільки хочеш, - нарешті дозволив я, і вибух неймовірної любові мало не накрив мене з головою.
- Порівну чи по-братськи? – ще знущалася вона, аж дружина по-дружньому гримнула: мовляв, май совість у такий день.
- Спочатку порівну, а потім те, що залишиться, по-братськи, - не забував я завчену напам’ять за багато років роль і знав, що доця все одно візьме собі більше, а вона знала, що я не сердитимуся на неї за це.

3

Піднесений, я йшов на роботу, і мені хотілося ручкатися зі всіма чоловіками і цілуватися з усіма жінками. Моєї любові вистачило б на декілька людств і всесвітів, якби я знав, куди спрямувати цю життєву енергію.
Грайливий вітер розбурхав залишки волосся на моїй голові, сонце припікало в лисину, але нині я все прощав бешкетникам, бо знав, що вони мене люблять, як і я їх.
У редакції двері мого кабінету не зачинялися від відвідувачів, а вуха спухли від прикладеної слухавки апарату телефону і мобільника. Заступник взяв на себе випуск завтрашнього номеру, узгодивши зі мною лише розташування ключових статей.
Звісно, інтуїція настирливо підказувала мені, що далеко не всі щиро вітають мене з днем народження, але я гнав лихі думки, бо був переконаний, що злість і заздрість можна подолати лише добром, а мені хотілося сьогодні бути добрим до всіх.
В обідню пору секретарка, коректор і літературний редактор – наше чарівне жіноцтво! – накрили стіл у моєму кабінеті з продуктів, які принесли дружина і донька, лунали тости за моє здоров’я. Ніна стежила, щоб я не пив горілку: “Сонечко, тобі ж не можна!”, вчасно підливала мені то мінеральну воду, то виноградний сік.
Але й без оковитої в мене був гарний настрій, хотілося всіх обіймати й цілувати.

4

Десь о годині четвертій заступник редактора приніс мені готові шпальти газети, я пробіг по них оком й підписав номер до друку.
У редакції всі з розумінням поставилися до того, що я раніше пішов додому, адже ще мав приймати гостей з нагоди свого дня народження.
Прийшли друзі, колеги, сусіди, кликані й не зовсім. Я був в ударі, жартував, нікого не оминув своєю увагою, а мій шедевр із чорного гумору – “день народження – генеральна репетиція похорону, бо завжди говорять тільки хороше й потопаєш у морі квітів” – викликав захват й оплески.
Дружина, як завжди, опікувалась мною. За її наполегливим проханням, непомітно для гостей, я проковтнув пігулку. І виглядало це так, ніби ми ніжно цілуємося з Ніною, а дружина настирливо язичком пропихала дорогоцінні ліки мені в рот, аж поки не переконалася, що я проковтнув таблетку, - і на цьому чудодійний поцілунок закінчився.
Я готовий був до нескінченності приймати пігулки з рота коханої дружини і благально дивився на Ніну. Вона з півслова зрозуміла мої наміри і грайливо покивала пальчиком: мовляв, не передай куті меду.
Гостей не відразу вдалося відпровадити додому, але тим солодшою була наша ніч кохання. Ніна інтуїтивно відчувала будь-які мої бажання, і я теж хотів їй догодити, але вона завжди на хвильку випереджала мене й лише заливалася дрібненьким сміхом, що їй це вдалося.
Я, зомлілий од щастя, шептав на вухо коханій дружині, що наступного разу мені вдасться задовольнити всі її захцянки, а вона відповідала, щоб я не казав “гоп”, поки не перескочу.
Ми займалися любощами до самого ранку, а потім, утомлені, міцно заснули в обіймах одне одного, аж доця змушена була будити нас до роботи.

5

День народження минув, наступили будні, але мені здавалося, що свято продовжується: я всіх любив, і мене всі любили. Щодо вселенської любові з мого боку в мене сумнівів не було, а щодо інших я не задумувався, бо мені було достатньо мого ставлення до всього людства.
Щоправда, були й прикрі несподіванки, але я намагався не звертати на це уваги.
Так, через декілька днів після мого дня народження зателефонував міський голова і привітав мене заднім числом. Звісно, його поздоровлення було нещирим і він би не згадав про моє існування, якби в нашій газеті не з’явилася доволі в’їдлива стаття на його адресу щодо методів господарювання в місті. Зокрема, в літньо-осінній період витрачалося чимало коштів з міського бюджету на ремонт доріг, а приходить весна, і всі бачать, що дороги треба ремонтувати знову.
Міський голова довго і нудно говорив про те, що трапилася недобросовісна організація, виявився неякісним асфальт, та й погода, казав він, ви самі знаєте, не дуже балувала нас.
Звісно, я запропонував йому написати статтю, в якій усе це пояснити читачеві, зрештою, дати інтерв’ю нашій газеті, чого він ще жодного разу не робив, відтоді як став міським головою.
Моя доволі мирна пропозиція чомусь викликала у нього бурю негативних емоцій. Скінчилося тим, що він став мені погрожувати: мовляв, будете діяти в тому ж дусі, припиню фінансування газети. Поки він кинув слухавку, я встиг йому випалити, що на ньому світ клином не зійшовся (щоправда, від хвилювання в мене вийшло, що клин світом не зійшовся, але мені було байдуже, і я не став сам себе виправляти, та й мій співрозмовник уже не міг мене почути), а питання фінансування газети на сесії розглядають депутати.