Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Оплески, що вибухнули навколо неї, залунали, мов кулеметні постріли. Водії минали лінію фінішу. Ліліан залишалася на сходах, поки не побачила авта Клерфе. Лише тоді поволі зійшла вниз, оточена галасом чужої радості, і ступила в холод нової, цінної свідомості, яка однаково добре могла зватися свободою, як і самотністю, і в теплу зону кохання, в якому звучало вже слово «розлука», і обидві зони охопили її, наче літня ніч з пульсуючими фонтанами.

Клерфе витер кров з обличчя, але з губ ще капотіло.

– Я не можу тебе поцілувати, – сказав він. – Ти боялася?

– Ні. Але ти не повинен більше їздити.

– Мабуть, не повинен, – відказав терпляче Клерфе. Він знав цю реакцію. – Такий я був кепський? – поцікавився він і обережно скривив обличчя в посмішці.

– Ти був прекрасний, – сказав блідий Торріані, сидячи на ящику та п’ючи коньяк.

Ліліан поглянула на нього вороже.

– Уже по всьому, Ліліан, – сказав Клерфе. – Припини про це думати. Там не було небезпеки. То тільки так виглядало.

– Ти не повинен їздити, – повторила вона.

– Добре. Завтра порвемо контракт. Задоволена?

Торріані розсміявся:

– А післязавтра його склеїмо.

З’явився тренер Ґабрієлі, механіки загнали авто до боксу. Авто смерділо згорілим мастилом і бензином.

– Клерфе, ви прийдете ввечері? – запитав Ґабрієлі.

Клерфе кивнув і за хвилю сказав:

– Ми тут заважаємо, Ліліан. Ходімо з цієї брудної стайні. – Він зазирнув у її обличчя. Побачив ту саму серйозність. – Що сталося? Ти справді хочеш, щоб я вже не їздив?

– Так.

– Чому?

Вона завагалася.

– Я не знаю, як це висловити. Але це, в певному сенсі, дуже аморальне.

– О Господи! – вирвалося в Торріані.

– Спокійно, Альфредо, – сказав Клерфе.

– Я знаю, що це звучить по-дитячому, – сказала Ліліан. – І не це я мала на увазі. Кілька хвилин тому я знала точно, про що мені йдеться, тепер забула.

Торріані зробив чималий ковток коньяку.

– Водії після перегонів такі ж вразливі, як раки після скидання шкаралупи. Прошу не додавати нам комплексів.

Клерфе розсміявся.

– Тобі, Ліліан, ідеться про те, що не треба спокушати Бога?

Вона кивнула.

– Тільки тоді, коли іншого виходу нема. А не для забави.

– О Господи! – повторив Торріані. – Забава! – Він устав зі свого ящика й підійшов до Ґабрієлі.

– Я мелю дурниці, – розчаровано сказала Ліліан, – не слухай мене!

– Ти не мелеш жодних дурниць. Ти вмієш тільки здивувати.

– Чому?

Він зупинився.

– Чи я просив тебе коли-небудь, щоб ти повернулася до санаторію?

Вона глянула на нього. Досі вважала, що він або не знає, або впевнений, що вона не серйозно хвора.

– Я не мушу повертатися до санаторію, – швидко відказала вона.

– Я знаю про це. Але чи колись я тебе просив?

Ліліан почула іронію в його голосі.

– Я не повинна балакати, правда?

– Але ж ні – повинна. Завжди.

Вона розсміялася.

– Я дуже тебе кохаю, Клерфе. Чи всі жінки після перегонів такі дитинячі, як я?

– Уже й не пам’ятаю. Чи ця сукня від Баленсіаґи?

– Теж не пам’ятаю.

Він обмацав свої вилиці та плече.

– Увечері я матиму обличчя, як кольоровий пудинг, і спухле плече. Їдьмо до Леваллі, поки я ще можу кермувати.

– Хіба ти не мусиш їхати до свого тренера?

– Ні. То буде тільки п’янка в готелі на честь перемоги.

– Ти не любиш святкувати перемог?

– Кожна здобута перемога означає на одну перемогу менше. На одну перемогу менше до здобуття. – Обличчя у нього почало вже спухати. – Ти мені робитимеш увечері мокрі гірчичники на обличчя і читатимеш якийсь розділ з «Критики чистого розуму»?

– Добре, – згодилася Ліліан. – А коли-небудь я хочу поїхати до Венеції.

– Чому?

– Бо там нема ні гір, ні авт.

Вони лишалися на Сицилії ще два тижні. Клерфе лікував своє плече. Дні минали в здичавілому саду Леваллі й біля моря. Вілла була кабіною, що зависла понад морем і часом, котрі пропливали під нею без жодного початку й кінця. Клерфе мав ще кілька тижнів до наступних перегонів.

– Ми залишаємося тут? – поцікавився він. – Чи повертаємося?

– Куди?

– До Парижа. Або куди-небудь. Коли нема дому, можна їхати всюди. Тут стає спекотно.

– Хіба весна вже закінчилася?

– Тут, на півдні, так. Але можемо взяти «Джузеппе» і поїхати за нею. У Римі вона лише починається.

– А коли й там закінчиться?

– Тоді, якщо ти захочеш, – розсміявся Клерфе, – ми поїдемо за нею далі. Потім вона почнеться в Ломбардії, над озерами. Можемо її переслідувати до Швейцарії, а потім униз уздовж Райну, аж врешті побачимо її біля моря у всіх барвах на полях тюльпанів Голландії. Тоді може здатися, що час зупинився.