Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Він надто нервовий.

– А їде чудово.

Тренер кивнув.

– Зрештою з вивихнутим плечем, особливо на закрутах, то було б для вас самогубством, – сказав він нещиро.

– Жодного самогубства. Я мусив би тільки повільніше їхати.

– Мати Божа! – молився далі тренер. – Зроби, щоб у Тореллі заїло гальма! Ні, не так, аби розбився, але так, щоб не міг їхати далі. Поможи Веберу й Торріані! Продіряв бак у Бордоні!

Щоразу під час перегонів тренер раптом ставав на диво побожним, правда, на свій лад, але варто було перегонам закінчитися, як він знову починав клясти. Перед останнім колом авто Торріані раптом зупинилося біля боксу. Торріані ледве тримав голову над кермом.

– Що сталося? – заревів тренер. – Не можете їхати далі? Що сталося? Витягніть його! Клерфе! Свята Мадонно, славна на небесах, Мати всіх скорботних, у нього сонячний удар! Неймовірно! Таж нема спеки! Лише весна! Ви можете їхати далі? Авто… – Механіки вже працювали. – Клерфе! – тренер заламав руки. – Вам треба довести авто до фінішу! Вебер на третьому місці. Ми можемо втратити ще п’ять хвилин, це не грає ролі. Далі ви будете четвертим. Швидше! Сідайте! Великий Боже, Царю Небесний, що за перегони! – Клерфе вже сидів в авті. Торріані сповзав на землю. – Тільки дістатися фінішу! – благав тренер. – Тільки дістатися фінішу! І привезете четверте місце! Вебер звичайно третє! Або друге. І ще тільки мала діра в баку Бордоні! А крім того у своїй доброті, Свята Діво, додай кілька зіпсутих опон у решти суперників! Солодка кров Ісусова!

«Ще одне коло, – подумав Клерфе. – Якось доїду. Біль можна витримати. Це напевно менш болюче, ніж висіти на хресті в концтаборі. Я бачив хлопця, якому СД у Берліні пробурило здорові зуби аж до коренів, щоб зрадив приятелів. Не зрадив. Вебер у передовій групі. Чи не однаково, з якою швидкістю мені їхати? Усе ж таки не однаково! Щось крутиться перед очима! Авто ж не літак! Натиснути кляту педаль газу! Страх – то вже половина катастрофи!»

– Клерфе знову їде. Торріані вибув! – загримів механічний голос диктора.

Ліліан побачила авто Клерфе. Помітила забинтоване плече. «Безнадійний дурень! – подумала. – Дитина, яка ніколи не виросте. Легковажність – іще не відвага. Знову розіб’ється! Що вони всі знають про смерть, ці бездумні здорові люди? Що таке смерть, знають лише там, у горах, у санаторії, ті, що мусять боротися за кожен подих, мов за якусь нагороду!»

Чиясь рука збоку тицьнула їй у долоню візитівку. Вона викинула її і підвелася. Хотіла звідси піти. На неї були спрямовані сотні очей. Здавалося, мовби за нею стежило сто порожніх скелець, у яких відбивається сонце. Пильнували її крок за кроком. «Порожні очі, – подумала вона. – Очі, які бачать і водночас не бачать. Хіба не завжди так було? Де не було? – Знову згадала санаторій серед снігів. – Там було інакше. Там в очах світилося розуміння».

Вона зійшла сходами з трибуни. «Що я тут роблю, серед цих чужих людей? – подумала вона й зупинилася, мовби долаючи сильний порив вітру. – То що я тут роблю? Я хотіла сюди повернутися, але чи можна повернутися? Я щиро я хотіла повернутися, але чи належу я тепер до цього світу? Чи стала я така ж, як решта людей тут? – Вона роззирнулася. – Ні, я не належу до цього світу! Неможливо повернутися до теплої безвідповідальності. Неможливо нічого змінити». Не вдалося забути похмурої таємниці, яку вона знала, а інші воліли ігнорувати. Вона її супроводжувала завжди, куди б не втекла. Почувалася так, мовби враз опали всі барви й позолоть декорацій театральної вистави, оголюючи підмостки. То не було застереження, тільки хвилина, коли все стало чітким, як на долоні, вона не могла вже повернутися, і не було жодної допомоги ззовні. Натомість дужче відчула це саме зараз: бив той єдиний, останній фонтан, який їй залишився, його сила вже не була поділена на десяток менших, а зосередилася в одній, щоб таким чином спробувати сягнути хмар і Бога. Не досягне їх ніколи, але хіба сама спроба не була достатньо великим подвигом, а опадання розтанцьованої води знову до джерела не було вже звершенням? Знову до джерела. Як далеко треба було втекти і як високо націлитися, щоб до нього добратися!

Раптом їй здалося, ніби з неї спав якийсь безіменний тягар. Якась глуха відповідальність, що відбриніла, сповзла з її плечей на дерев’яні сходи трибуни. Вона переступила через неї, як через скинуту стару сукню. Хоча театральні декорації обвалилися, але підмостки залишилися, і хто не боявся їхньої голизни, ставав незалежним і міг продовжувати грати в міру власного страху або власної сміливості. Міг інсценувати свою самотність у тисячних варіаціях, навіть у коханні – вистава не мала кінця. Тільки змінювалась. Можна було стати своїм єдиним актором, а водночас глядачем.