Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

«Це тому, – мигнуло йому на думці, – що я мав би пильнуватися, а не мріяти! Лише дилетантам здається, що перегони – це дуже романтично, насправді під час їзди не має бути нічого, окрім авта й гонщика, третьою може бути тільки небезпека або те, що її притягує, хай пекло поглине всіх фламінго, хай чорти заберуть усі почуття, я міг би втримати авто, якби лагідніше зрізав закрути й заощаджував опони, тепер уже запізно, я трачу надто багато часу, а ось уже під’їжджає наступна клята тарадайка, яка мене пережене, і ще одна, проста дорога – мій ворог, авта рояться, як шершні, а я мушу їх пропускати, до дідька з Ліліан, що вона має спільного з цим усім, і до дідька зі мною, що я маю з нею спільного?»

Ліліан сиділа на трибуні. Її бадьорило хвилювання усього цього натовпу, затиснутого між лавками, хоча вона намагалася не піддаватися йому. Але протистояти людському збудженню було неможливо. Гуркіт безлічі моторів діяв, як тисячократна анестезія, проникаючи у вуха, він паралізував і в той же час уніфікував мозок.

За якийсь час, коли вуха звикли до дикого шуму, настала реакція. Здавалося, що гуркіт існує окремо від того, що відбувається на шосе. Відокремившись, він висів у повітрі, як хмари, а тим часом внизу миготіли маленькі барвисті авта. Усе це було схоже на якусь дитячу гру, маленькі чоловічки в білих і кольорових комбінезонах котили перед собою колеса, носили назад і вперед домкрати, тренери піднімали вгору прапорці й таблички, схожі на бісквіти, час від часу з гучномовців лунав глухий голос диктора, він повідомляв про хід перегонів у хвилинах і секундах, і його слова не відразу доходили до свідомості. Так само як на скачках або під час кориди, усе, що відбувалося, нагадувало забаву й забавку, в поважність якої не дуже хотілося вірити, не будучи її безпосереднім учасником.

Ліліан відчувала, як щось у ній протестує проти цього дрібного затьмарення. Сама надто довго й надто близько була до смерті, щоб цю забаву з нею не сприймати легковажно. Вболівальники нагадували їй дітей, бо теж пробували чимдуж перебігти на другий бік шосе перед автом, що наближалося. Вона знала, що так роблять кури й при цьому гинуть, але факт, що люди чинять так само, зовсім не був гідний подиву. Життя було чимось надто великим, і смерть теж була чимось надто великим – з ними не можна жартувати. Мужність зовсім не рівнозначна відсутності страху, мужність невіддільна від усвідомлення небезпеки, а відсутність страху виникала від незнання.

– Клерфе! – відізвався хтось біля неї. – Де він?

Ліліан перелякано здригнулася.

– Що з ним?

– Він давно мав проїхати.

Люди на трибуні починали хвилюватися. Ліліан побачила Торріані, який зиркнув у її бік, покивав їй, після чого показав на трасу та знову поглянув на неї, даючи знати, що вона може бути спокійна, нічого не сталося. Його поведінка налякала її більше, ніж усе решта. «Він розбився», – подумала вона, сидячи далі непорушно. Доля наздогнала в моменті, коли цього навіть не сподівалася, десь на одному з багатьох закрутів цієї клятої траси. Секунди волочилися немилосердно, хвилини здавалися годинами. І вся ця карусель на білій стрічці шосе здавалася їй поганим сном, її груди, спустошені очікуванням, скидалися на чорну яму. А потім з динаміка раптом пролунав механічно здеформований голос спікера:

– Авто Клерфе під номером дванадцять вилетіло з траси на закруті. Інших вістей поки що не отримано.

Ліліан повільно підвела голову. Все було, як і раніше, – небо, яскрава блакить, строкатий квітник вбрань, біла лава вражаючої сицилійської весни – але ніде не було видно ще безбарвної цятки, хмари туману, в якому Клерфе борюкався або вже задихнувся. Недостовірність смерті раптом знову витягнула до неї мокрі долоні, їй забракло повітря, а за хвилю настала тиша, яка завжди була незбагненною аж до небуття. Вона роззирнулася. Невже тільки вона одна була позначена невидимою проказою цього усвідомлення? Невже тільки вона одна відчувала це так, мовби всі клітини в ній розпалися, мовби їм бракувало повітря і кожна окремо задихалася, переживаючи власну смерть? Пробіглась по обличчях людей. Не помітила в них нічого, окрім спраги сенсації, спраги, яка насолоджувалася смертю, як спонукою, але не відкрито, а таємно, маскуючи свої почуття брехливим жалем, брехливим страхом, зате маючи сатисфакцію, що стосувалося це когось іншого, спраги, яка на хвильку стимулювала байдужу вдачу, наче заштрик дигіталісу в хворе серце.

– Клерфе живий, – повідомив диктор. – У нього нема жодних серйозних пошкоджень. Він сам вивів авто знову на трасу і їде. Далі бере участь у перегонах.