Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Це почуття загострилось, коли вона йшла через площу. У цьому було щось з авантюрної чарівності будь-якого починання. Ліліан не мала мети, дозволила течії підхопити себе і приземлити в партері ресторану «Квадріґо», їй сподобалося, що до невеликого приміщення із золотими люстрами і фресками, що зображали сцени XVIII сторіччя, можна було увійти просто з вулиці. Вона їла креветок і пила легке біле вино. Біля неї на стінах танцювали маски. Вона почувалася так, начеб і сама заховалася, зачаїлася за невидимою маскою, у тому запамороччені безвідповідальною свободою, яку давав кожен маскарад. Тисяча початків розкривалося перед нею в рожевому сутінку, як і тисяча вуличок цього міста, яке любило маски. А куди вони провадили? До невідомих, неназваних нових відкриттів чи тільки до чарівливих, виснажливих повторень, після яких чекало похмілля і усвідомлення, що знову втратила найцінніше: час? Зрештою, час завжди втрачається бездумно або так, як той чоловік із казки, який хотів так багато за свою брилу золота, що не міг вирішити скільки й помер у злиднях.

– Куди я могла б піти увечері? – поцікавилася вона в офіціанта.

– Увечері? Може, до театру, синьйоро.

– Там ще будуть вільні місця?

– Напевно. У театрі завжди є вільні місця.

– Як туди дістатися?

Офіціант почав їй описувати дорогу.

– А не можна взяти гондолу?

– Звичайно, можна. Раніше так завжди робили. Тепер уже ні. Театр має два входи. Пішки недалеко.

Ліліан взяла гондолу біля Палаццо Дукале. Офіціант мав рацію: крім неї, припливла ще тільки одна гондола. У ній сиділа пара американців похилого віку й фотографувала все підряд, в тому числі й гондолу Ліліан.

– Жінка у Венеції не може бути сама, – сказав гондольєр, допомагаючи їй висісти. – Тим більш молода жінка. А вродлива ніколи.

Ліліан глянула на нього. Він був старий і не виглядав на такого, який би пропонував себе, як лік.

– Чи коли-небудь можна бути самому? – поцікавилася вона, дивлячись на червоне вечірнє небо понад дахами.

– Тут ще більше, ніж деінде, синьйоро. Звичайно, якщо хтось не народився тут.

Ліліан увійшла саме в момент, коли піднялася завіса. Грали якусь комедію XVIII сторіччя. Роззирнулася залом, освітленим тьмяним світлом зі сцени і стель. То був найпрекрасніший театр на світі й до появи електрики мусив справляти чарівне враження завдяки безлічі свічок і розмальованих балконів. Таким, зрештою, здавався й досі.

Глянула на сцену. Вона мало що розуміла італійською і незабаром припинила стежити за текстом. Її знову охопило дивне почуття самотності й меланхолії, які відчула в Римі. Може, гондольєр мав рацію? А може, вся річ у тому, що вона з незрозумілою наполегливістю шукає алегорію в сьогоднішньому вечорі: ти приходиш, дивишся п’єсу, в якій спершу не розумієш ні слова, а потім, коли починаєш щось розуміти, тобі вже час іти. На сцені не відбувалося нічого серйозного – це було відразу видно, весела комедія, спокушання, шахрайство, доволі злі жарти з якогось дурня, і Ліліан не розуміла, чому це її так зворушило, що вона не змогла стримати дивного ридання і їй довелося притиснути до губ хустинку. Тільки після того, як ридання повторилося і вона побачила на хусточці темні плями, їй усе стало ясно.

Вона почекала хвильку, намагаючись упоратися з собою, але кров з’явилася знову. Треба було вийти, але Ліліан не знала, чи в змозі вона це зробити сама. Вона французькою попросила свого сусіда допомогти їй вийти. Не глянувши на неї, він незадоволено затряс головою. Він стежив за п’єсою і не зрозумів, про що їй ідеться. Тоді Ліліан звернулася до жінки ліворуч. У відчаї вона намагалася згадати, як італійською буде «допомога». Але це слово не спадало їй на думку.

– Мisericordia, – пробурмотіла Ліліан нарешті. – Мisericordia, per favore! [1] Згляньтеся, згляньтеся, прошу вас! ( Італ .)

Жінка поглянула на неї зі здивуванням.

– Are you sick? [2] Вам нездужається? ( Англ .)

Ліліан кивнула, тримаючи далі хусточку біля вуст, і спробувала встати.

– Too many cocktails, – сказала старша білява жінка. – Мario, darling, help the lady to get some fresh air. What a mess! [3] Ви надто багато випили коктейлів. Маріо, любий, допоможи пані вийти. Яка прикрість! ( Англ .)

Маріо підвівся і підтримав Ліліан.

– Тільки до дверей, – шепнула вона.

Чоловік узяв її під руку й випровадив. На хвильку до них обернулося кілька голів. На сцені спритний коханець саме святкував тріумф. Маріо відчинив двері до фойє і витріщив очі на Ліліан. Перед ним стояла дуже бліда жінка в білій сукні, кров текла їй між пальцями і скапувала на груди.