Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– But, signora, you are really sick, – сказав Маріо розгублено. – Shall I take you to a hospital? [4] Але, синьйоро, ви дійсно недужа. Дозвольте, я відправлю вас до лікарні? ( Англ .)

Ліліан похитала головою.

– Готель «Даніелі». Якесь авто, прошу… таксі.

– Але ж синьйоро, у Венеції нема таксі! Тільки гондоли! Або моторні човни. Ви мусите піти до клініки.

– Ні, ні! Човен. До готелю. Там напевно є лікар. Прошу… тільки до човна… ви ж мусите повернутися.

– Е, Мері може там почекати, – сказав Маріо. – І так не розуміє ані слова італійською. Та й вистава нудна.

Бліда помпейська червінь за насиченою червінню штор. Білизна декорацій. Двері, сходи і вітер, потім майдан із брязкотом тарілок і виделок, вуличний ресторан з реготом і гамором відвідувачів. Минувши їх, вони дійшли до похмурого, смердючого, вузького каналу, в якому з’явився човен і перевізник, мовби родом зі Стіксу.

– Гондола, синьйоро, гондола?

– Так! Швидко! Швидко! Синьйоро хвора.

Гондольєр витріщив очі.

– Підстрелена?

– Не питай! Рушай! Швидко!

Вузький канал. Маленький міст. Мури будівель. Плюскіт води. Протяжливі вигуки гондольєрів на перехрестях. Прогнилі сходи, заіржавілі двері, маленькі садки з пеларгоніями, покої, з яких лунало радіо, жовті жарівки без абажурів, білизна, що сушиться на мотузках, щур, що балансує, як линвоходець, на вузькому мурі, гострі голоси жінок, запах цибулі, часнику й оливкової олії і важкий, мертвий запах води.

– Зараз будемо на місці, – сказав Маріо.

Другий канал, ширший. Потім сильніші хвилі, широчінь Каналу Ґранде.

– Затримати моторний човен?

Ліліан лежала на задній лаві впоперек, так, як упала.

– Ні, – шепнула. – Далі! Не змінювати…

Освітлені готелі, тераси, парові судна, що сопуть, димлять, повні пасажирів, моторні човни з білими мундирами на борту, – якою ж самотньою була людина серед солодкого сум’яття існування, коли боролася за нього, і як усе змінювалося на жахіття, в якому з зусиллям хапала повітря! Вони проминули ряди гондол, які колихалися біля причалів, наче чорні труни на дзеркальній воді, наче великі чорні водяні яструби, що намагаються вхопити її металевими дзьобами, а потім – піцерія, задимлене світло, простір і зірки, яскрава просторінь, прикрита банею неба, а під Мостом Зітхань нестерпно солодкавий тенор у човні з туристами співає «Санта Лючія». «Може, саме так і виглядає смерть, – подумала Ліліан, – коли я лежу так із задертою назад головою, чуючи зовсім поруч шум води, а попереду уривки пісні, у компанії невідомого чоловіка, який щохвилі запитує: «Витримаєте ще дві хвилини? Зараз будемо на місці». Ні, то не смерть, вона знала про це. Маріо допоміг їй зійти з човна.

– Заплатіть за мене, – шепнула вона портьє на помості перед готелем. – І лікаря! Негайно!

Маріо провів її через хол. Там не було багато людей. Американці за столиком витріщали на неї очі. Десь мигнуло обличчя, яке вона знала, але не могла пригадати.

Молодий ліфтер знову ніс службу, Ліліан усміхнулася із зусиллям.

– Це драматичний готель, – шепнула. – Хіба не так ви сказали?

– Не розмовляйте, мадам, – сказав Маріо. Він був добре вихованим ангелом-охоронцем з оксамитним голосом. – Зараз прийде лікар. Доктор Пісані. Дуже добрий. Не розмовляйте! Принеси лід, – сказав він ліфтерові.

Ліліан цілий тиждень лежала в готельному покої. Вікна були відчинені, відчутно потепліло. Вона не сповістила Клерфе. Не хотіла, щоб застав її хворою. Також не хотіла його бачити біля свого ліжка. То була її справа, тільки її. Вона спала і дрімала цілими днями, до пізньої ночі чула захриплі вигуки гондольєрів і плюскіт гондол. Час від часу приходив лікар, приходив Маріо. Не було тут нічого загрозливого, тільки й усього, що невелика кровотеча, лікар розумів її, а Маріо приносив квіти й розповідав їй про своє тяжке життя зі старшими дамами. Якби ж то вдалося знайти нарешті багату й молоду, яка б його розуміла. Він не мав на увазі Ліліан. Він до неї придивився і відразу зрозумів, у чому річ. Він був цілком щирий і розмовляв з нею, як із подругою.

– Ти живеш за рахунок смерті, а я за рахунок жінок, які бояться проґавити, мабуть, останній шанс пережити велике кохання, – сказав він і розсміявся. – Або кажучи інакше: ти також цього боїшся, але твоїм жиголо є смерть. Уся різниця полягає в тому, що твій тобі вірний. За це ти зраджуєш його, де тільки можеш.

Ліліан слухала його з усмішкою.

– Смерть є жиголом для нас усіх. Тільки більшість людей про це не знає, – сказала вона. – Що ти хочеш робити пізніше, Маріо? Одружитися з однією з цих старших дам?