Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Годин? Якщо я не залишуся на ногах, я не прокинуся. Мені треба… мій барак… я мушу…

– Ходіть! – енергійно мовив Свобода. – Ви зробили достатньо.

Він махнув помічникові.

– Заведіть його на склад. Там є кілька ліжок для лікарів.

Він узяв Берґера за руку і розвернув його.

– 509… – крізь сон промовив Берґер.

– Добре, добре, – відказав Свобода, який нічого не зрозумів, – звісно, 509. Усе гаразд.

Берґер дав зняти із себе білий халат і пішов за помічником. Повітря надворі накотилося на нього, мов важка хвиля. Він захитався і зупинився. Його досі обдавало водою.

– Господи, я оперував, – сказав він і втупився в помічника.

– Звичайно, – відказав той. – А що ж було робити?

– Я оперував, – повторив Берґер.

– Звісно, оперував. Спершу перев’язував і змащував олією чи чим там іще, а тоді раптом взявся за ніж. Поміж тим тобі зробили два уколи і чотири горнятка какао. Ти їм дуже придався. Пацієнтів же маса!

– Какао?

– Так. Для тебе в них було все. Какао, масло і Бог знає, що ще!

– Оперував, справді оперував, – шепотів Берґер.

– Ще й як! Ніколи б не повірив, якби сам не бачив. Із твоєю вагою! Але зараз тобі треба на кілька годин на матрац. Тобі дадуть справжнє ліжко. Якогось шарфюрера! Ходи.

– Я думав…

– Що?

– Я думав, що вже не зможу…

Берґер розглядав свої руки, а тоді обернувся й опустив їх.

– Так… – сказав він. – Спати…

День був сірий. Хвилювання наростало. Бараки гули, наче вулики. Це був дивний час непевності, несвобідної свободи, переповненої надіями, плітками і концентрованим, темним страхом. Есесівці могли повернутися чи прислати загони «Гітлер’юґенд». І хоча зброю зі складу роздали, кілька невеликих бойових підрозділів могли організувати таборові тяжкий бій, а трохи артилерії покришило б його на друзки.

Мертвих розташували в крематорії. Іншої можливості не було: довелося поскладати їх на купу, як дрова, шпиталь був переповнений.

Близько пополудні помітили літак. Він виповз із-за низьких хмар за містом. В’язнів охопило хвилювання.

– На плац! Усі, хто може ходити, на плац!

Із хмар з’явилися ще два літаки. Вони описали коло і приєдналися до першого. Ревли двигуни. Тисячі облич вдивлялися в небо.

Літаки швидко наближалися. Старости привели на плац частину людей із робочого табору і вишикували їх у два довгі ряди, утворивши хрест. Левінські приніс із казарми простирадла, і на кожному кінці хреста ними махали четверо в’язнів.

Тепер літаки вже літали над табором. Облітали його і дедалі більше знижувались.

– Он! Дивіться! – крикнув хтось. – Крила! Знову!

В’язні махали простирадлами. Махали руками. Кричали крізь шум двигунів. Люди знімали куртки і махали ними. Літаки описали ще одне коло дуже низько над землею, знову привіталися крилами, а тоді зникли. Натовп почав розходитися. Люди щоразу підводили погляди в небо.

– Сало, – сказав хтось. – Після війни 1914 року з-за океану були посилки із салом…

А тоді внизу вулиці вони раптом побачили низький і небезпечний перший американський танк.

Сад заливало сріблясте світло. Пахли фіалки. Дерева коло південної стіни були мов у хмарах білих і рожевих метеликів.

Альфред ішов першим, за ним – троє. Рухалися тихо. Альфред показав на хлів. Американці беззвучно розділилися. Альфред штовхнув двері.

– Нойбауере, – гукнув він, – виходьте!

У відповідь із теплої темноти долинуло рохкання.

– Що? Хто там?

– Виходьте.

– Що? Альфреде… це Альфред?

– Так.

Нойбауер знову рохкнув.

– Прокляття! Ну я і спав! Снилося щось. – Він прокашлявся. – Дурня якась приверзлася. Ти мені казав виходити?

Один із солдатів беззвучно підійшов до Альфреда. Засвітився кишеньковий ліхтар.

– Руки вгору! Виходьте!

Блідий промінь висвітив похідне ліжко, на ньому сидів напіввбраний Нойбауер. Запухлими очима він витріщався на сліпуче світло і кліпав.

– Що? – здивовано спитав він. – Що це таке? Хто ви?

– Руки вгору! – гаркнув американець. – Ваше прізвище Нойбауер?

Нойбауер злегка підняв руки і кивнув.

– Комендант концентраційного табору Меллерн?

Нойбауер знову кивнув.

– Виходьте.

Нойбауер побачив спрямоване на нього темне дуло автомата. Він підвівся і так рвучко підняв руки, що пальці вперлися в низьку стелю хліва.

– Я не вбраний.

– Виходь!

Сірий і заспаний Нойбауер нерішуче підійшов, він був у сорочці, штанах і чоботах. Один із солдатів швидко його обшукав, інший перевіряв хлів.