Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Я маю… – бубонів він. – Обов’язок… я нічого… я був… завжди… що ж вони хочуть?…

Коли вони дійшли до місця, де стояв 22-й барак, він був мокрий. Там працювали шість есесівців, яких вдалося зловити, і кілька капо. Поруч стояли американські солдати з кулеметами Томпсона.

Нойбауер раптом зупинився. На землі перед собою він побачив кілька чорних скелетів.

– Що… це таке?…

– Не грайте вар’ята, – люто відказав капрал. – Це барак, який ви підпалили. Всередині має бути ще принаймні тридцять тіл. Уперед. Шукати кістки!

– Я… я не давав таких наказів.

– Звісно, ні.

– Мене тут не було… я про це нічого не знаю. Це зробили інші, на власний розсуд…

– Звичайно. Завжди інші. А ті, хто помер тут за всі ці роки? До цього ви теж не причетні?

– Це був наказ. Обов’язок…

Капрал звернувся до чоловіка, який стояв поруч:

– Ближчими роками це будуть дві найуживаніші фрази: «Я виконував наказ» і «Я нічого про це не знав».

Нойбауер не слухав його.

– Я завжди намагався робити все можливе…

– Це, – гірко мовив капрал, – буде третя фраза! Вперед! – крикнув він раптом. – До роботи! Виносьте трупи! Думаєте, легко стримуватись, аби не зробити з вас відбивну?

Нойбауер схилився і почав невпевнено порпатися в уламках.

Їх привозили на візках, приносили на грубих ношах, притягали на собі товариші, вони приходили, спираючись один на одного, їх розміщували в коридорах есесівських казарм, знімали завошивлене лахміття, яке правило їм за одяг, і спалювали його, а тоді вели в душові СС.

Багато хто не розумів, що з ними хочуть робити, вони тупо сиділи чи лежали в проходах. А коли з відчинених дверей повалила пара, частина з них пожвавилась і з хрипом поповзла назад.

– Митися! Митися! – вигукували товариші. – Вас викупають!

Це не діяло. Скелети чіплялися один за одного, скавуліли і, наче краби, сунулися до виходу. Це були ті, для яких слова «митися» і «пара» означали лише газові камери. Їм показували мило й рушники, але це не допомагало. Таке вони теж бачили. Відомий прийом, аби заманити в’язнів у газові камери, – люди помирали з милом і рушником у руках. Заспокоїлися, лише коли повз них пронесли першу партію помитих сусідів і ті словами й порухами голови підтвердили, що це таки гаряча вода і купіль, а не газ.

Пара клубами здіймалася біля кахлевих стін. Вода була наче теплі руки. В’язні лежали в ній, худі кінцівки з широкими суглобами піднімалися і хлюпали. Зашкарублі нечистоти розм’якали. Мило ковзало по виголодженій шкірі й розчиняло бруд, тепло діставалося глибше, ніж просто до костей. Тепла вода – вони вже забули, що це таке. Лежали і відчували її, для багатьох це була перша ознака свободи і порятунку.

Бухер сидів поруч із Лєбенталем і Берґером. Їх сповнювало тепло. Це було тваринне щастя. Щастя відродження, життя, народжене з тепла, яке розтопило замерзлу кров і відродило знеможені клітини. Щастя відчувалося по-рослинному. Вода, мов сонце, своєю ласкою і теплом пестила і пробуджувала до життя, здавалося, вже засохлий пагін. Із кірками бруду зі шкіри відпадали шматки бруду з душі. Вони почувалися в безпеці. В безпеці у найпростішому – в теплі. Немов печерні люди коло першого вогню.

Їм дали рушники. Вони витиралися насухо і здивовано розглядали свою шкіру. Бліда і поплямована з голоду, вона видавалася їм сніжно-білою. Зі складу видали чисті речі. Вони торкалися і розглядали їх, перш ніж надягнути. А тоді їх повели в інше приміщення. Миття їх оживило і водночас дуже втомило. Ішли заспані й готові вірити в інші дива.

Приміщення з ліжками їх не здивувало. Вони поглянули на ряди і хотіли було йти далі.

– Сюди, – сказав американець, який їх вів.

Вони витріщилися на нього.

– Для нас?

– Так. Спати.

– На скількох?

Лєбенталь вказав на ліжко, а тоді на себе й Бухера і спитав:

– Два? – А тоді ще й на Берґера і показав на пальцях: – Чи три?

Американець усміхнувся. Він м’яко підштовхнув Лєбенталя до першого ліжка, тоді Бухера до другого, Берґера на наступне і на сусіднє Зульбахера.

– Отак, – сказав він. – Кожному по ліжку!

– Із ковдрою!

– Я здаюся, – оголосив Лєбенталь. – Тут і подушки є!

Вони дістали труну. Легкий чорний ящик нормального розміру, але для 509 він був заширокий. Можна було легко покласти когось поруч. Уперше за довгий час він мав так багато місця лише для себе.

Могилу йому викопали там, де раніше був 22-й барак. Вони вирішили, що це відповідне для нього місце. Коли його принесли, був вечір, у похмурому небі висів тоненький місяць. Люди з робочого табору допомогли опустити труну. В них була невелика лопата, кожен набирав і кидав вниз трохи землі. Агасфер підійшов надто близько і зсунувся на труну, вони його витягли. Інші, сильніші в’язні, допомагали їм закопати могилу.