Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Вони йшли назад. Розен ніс лопату, аби її повернути. Саме минали 20-й барак. Двоє есесівців виносили із дверей тіло. Розен зупинився перед ними. Вони хотіли його обійти. Попереду був Німанн, любитель смертельних ін’єкцій. Американці зловили його за містом і повернули в табір. Він був тим шарфюрером, від якого Розена врятував 509. Розен відступив трохи, підняв лопату і вдарив нею Німаннові в обличчя. Він підняв її вдруге, але надійшов один з американських вартових і м’яко забрав лопату з його тремтячих рук.

– Come, come – we’ll take care of that later . [30] Йдемо, йдемо, – ми подбаємо про це згодом.

Розена трусило. Німанн не надто постраждав, на обличчі залишилося садно. Берґер узяв Розена за руку.

– Ходи. Для цього ти заслабкий.

Розен розридався. Зульбахер узяв його другу руку.

– Вони його засудять, Розене, за все…

– Убити! Їх треба вбивати! Інакше нічого не допоможе! Інакше вони з’являтимуться знову!

Вони потягли його геть, американець віддав Бухерові лопату, і вони пішли далі.

– Дивно, – сказав згодом Лєбенталь. – А ти завжди був тим, хто не прагнув помсти…

– Лео, дай йому спокій.

– Я його й не чіпаю.

В’язні щодня йшли з табору. Здорових іноземних невільників, які могли ходити, відправляли групами. Частина поляків вирішили залишитися, вони не хотіли в російську зону. Майже всі з Малого табору були заслабкі, їх треба було відгодувати. Багато хто не знав, куди йти. Родичів розсіяло по світі, або вони були мертві, їхнє майно розграбоване, а рідні місця спустошені. Вони були вільні, та не могли з цього скористатися. Вони залишалися в таборі. Грошей не було. Вони допомагали чистити бараки. Отримали нічліг і харчі, чекали і збиралися в групи.

Вони були тими, хто знав: їх ніде й ніхто не чекає. Але були й інші, які ще в це не вірили. Вони йшли на пошуки. Щодня спускалися з гори за продовольчими картками, із посвідченням цивільного управління і військової адміністрації табору в руках і кількома непевними відомостями в серці.

Багато що пішло не так. Перспектива звільнення була настільки примарною і неймовірною, що більшість далі й не планувала. Та ось зненацька прийшло звільнення, а за ним виявився не райський сад із дивами, зустрічами, об’єднаннями родин і чарівним поверненням років у час без злигоднів – звільнення прийшло, а за ним самотність, сумні спогади, розгубленість, а попереду – пустеля і крихта надії. Вони сходили з гори, і всім, на що вони сподівалися, були кілька імен і місць, кілька людей з інших таборів і слабке «можливо». Сподівалися знайти когось одного, може, двох – знайти всіх не зважувався майже ніхто.

– Краще піти, як буде сила, – сказав Зульбахер. – Нічого не зміниться, а що довше залишатимемось, то буде важче. Не встигнемо озирнутися, як опинимося в новому таборі – для людей, які не знають, куди їм подітися.

– Гадаєш, ти це витримаєш?

– Я набрав чотири з половиною кілограми.

– Цього не досить.

– Я не буду перевтомлюватись.

– А куди ти плануєш? – спитав Лєбенталь.

– У Дюссельдорф, шукати дружину…

– Як ти збираєшся туди потрапити? Потяги туди ходять?

Зульбахер знизав плечима.

– Я не знаю. Але тут є ще двоє, вони теж хочуть у ті околиці. У Золінґен і Дуйсбурґ. Ми можемо триматися разом.

– Твої старі знайомі?

– Ні. Але це вже щось, не доведеться діставатися самотою.

– Так, то правда.

Він потряс іншим руки.

– Харчі маєш? – спитав Лєбенталь.

– На два дні. Зголосимося дорогою в американські адміністрації. Якось дамо собі раду.

Він і ще двоє, які прямували в Золінґен і Дуйсбурґ, рушили в долину. Зульбахер обернувся і помахав, а тоді зник, не озираючись.

– Він має рацію, – мовив Лєбенталь. – Я теж іду. Цього вечора зупинюся в місті. Маю поговорити з деким, хто планує стати моїм партнером. Хочемо розпочати справу. У нього є капітал, у мене – досвід.

– Добре, Лео.

Лєбенталь витяг з кишені пачку американських цигарок і передав її по колу.

– Це буде велика справа, – сказав він. – Американські цигарки. Як після останньої війни. Треба не пропустити момент.

Він розглядав барвисту пачку.

– Краще за будь-які гроші, я вам кажу.

Берґер всміхнувся.

– Лео, – мовив він, – ти в порядку.

Лєбенталь недовірливо глянув на нього.

– Я ніколи й не казав, що я ідеаліст.

– Не ображайся. Я ж без задньої думки. Завдяки тобі ми стільки разів протрималися на плаву.

Лєбенталь байдуже всміхнувся.

– Робиш, що можеш. Завжди корисно мати поміж себе практичну ділову людину. Якщо я можу щось для вас зробити… Бухере, ти що плануєш? Залишишся тут?