Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Але Ернст не дозволив себе спантеличити:

– А тепер поговорімо про чудесні Фріцові горнятка та чайники: кожна річ – це ціла поема. Розповідають, що навіть у часи найбільшої нужденності він не наважився пустити їх з молотка. Тому пийте з благоговінням. Проте – і хай травневий бог буде мені свідком! – через Паульхен і мені вже надокучає голод. Отож, діти мої, прошу до столу.

Усі з радістю кинулися наминати їжу.

Мало-помалу запали сутінки.

Фріц вийшов із кімнати й одразу ж вернувся. Тоді розчахнув двері:

– Перейдімо в ательє.

– Дядьку Фріце, як же тут чудово, просто чудесно…

Ательє огорнули густі сутінки. Легкі сині штори м’якими складками обрамляли вікна. Посередині стояв темний рояль, а на ньому, в канделябрах, що переливалися золотавими відблисками, горіли свічі, відкидаючи ніжне світло по всій кімнаті. На роялі стояла також велика чаша, аж по вінця заповнена духмяними трояндами. Біля оповитих тінями стін завмерли табуретки, отоманка та глибокі крісла.

Фріц серйозно промовив:

– Цього світла має бути вдосталь. Ми так розташували сидіння, щоб кожен залишився у темряві сам на сам із собою. Ми, люди, – досить химерні створіння. Ми соромимося виявляти перед іншими наші почуття, навіть якщо й добре одне одного знаємо, а часто боїмося показувати їх навіть перед самими собою. Тому кожен повинен відчувати себе самотнім – настільки самотнім, щоб навіть не бачити обличчя іншого в темряві.

Ернст опустився в одне з крісел, інші зробили так само.

– Помовчімо трохи, – попрохав Фріц. – Троянди… свічі… літній вечір… Усе це і є мовчання.

Стиха потріскувало полум’я свічки. Широко розплющеними очима Елізабет впивалася прекрасною картиною – трояндами у сяйві свічок.

Запанувала глибока тиша.

Тоді Ернст підвівся і налив темно-червоного вина в келихи, що стояли біля кожного. Один із келихів він поставив на рояль, поряд з трояндами, і наповнив його по вінця. Від хвилювання його руки легенько тремтіли.

– Діти мої, – піднявши келих, заговорив Фріц, проте не міг вимовити більше ні слова.

Усі мовчки випили.

Ернст швидко підійшов до рояля, сів і вдарив по клавішах. Шалена мелодія розітнула повітря, стихла й завмерла… тоді знову набрала могутності й сили, тихо перейшла в мінор і поступилася місцем ніжним переливам. Кімнатою полилися милозвучні звуки, наче перли у сріблястому водограї, – і знову шумовиння акордів обірвало ці прекрасні мелодії… Але вони невтомно пробивалися крізь той бурхливий потік, аж поки не заполонили весь простір. Наче перламутр на темному оксамиті, спалахнув останній акорд у напівтемряві. Тоді Ернст підвівся і знову занурився у морок глибокого крісла.

Елізабет зачаровано слухала. Ніжні мелодії пестили її серце, але водночас тривожили душу, хоч вона й не знала чому.

– Я знайшов кілька віршів із моїх щасливих часів і хочу вам їх почитати, – сказав Фріц, відкинувшись на спинку крісла:

– А тепер нехай заспіває Елізабет, – запропонував Фрід.

Ернст насторожився. Фріц, звісно ж, розповідав, що вона гарно співає… Але співати зараз? Він нагострив свої музикальні вуха й підвів на друга схвильований погляд. Чи пройде вона випробування?

– Ернсте, чи не погодишся ти акомпанувати Елізабет?

– Так, залюбки…

Крізь темну пелену сутінок він підійшов до Елізабет, провів її до рояля, а сам пробіг пальцями по клавішах.

– Що грати?

– «Міньйону», – попросив Фрід.

Ернст іронічно посміхнувся:

– Отже, «Міньйону»…

Він простягнув Елізабет ноти. Але вона похитала головою. Знає напам’ять… Тим краще… Ернст заграв вступ, а тоді ніжним, мелодійним дівочим голосом Елізабет заспівала: