Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Добре!

Ернст відкинув голову, щоб забрати з чола пасмо волосся, і знову схилився над клавішами. Потужний акорд увірвався в кімнату. Тоді ще один – і цілий вихор звуків забарикадувався у темряві. Пітьма. А тоді зухвалий безтурботний трель розсипався дзвінким сміхом і зненацька, жалібно вискнувши, покотився в безодню, рятуючись від каскадів демонічного реготу. Невтомне нагнітання сили, збільшення міці, роботи на глибині, розбудова, нагромадження звуків… Чимраз вище й вище… і раптом крах… відбудова… сізіфова праця… бочка данаїд… і демонічні кроки, що наступають на п’яти. А потім – понурий глибокий спів. По-дитячому радісне щебетання жайворонків… легкі танцювальні кроки… колихання колиски… ніжна усмішка… і зненацька диявольський регіт зверху вниз по клавішах, різкий дисонанс, обрив…

Ернст швидко підвівся і кинувся у своє крісло.

– Ернсте… – тільки й вихопилося у приголомшеного Фріца.

Елізабет тихо підвелася, підійшла до рояля і перетворила завершальний дисонанс, що все ще різав повітря, на прекрасний, гармонійний і глибокий консонанс.

Ернст схопився на рівні ноги: його очі палали, а обличчя застигло, мов маска:

– Елізабет…

Дівчина підійшла до Фріца. Він погладив її по волоссю й побачив, що на її очах тремтять сльози.

– Міньйоно… – промовив він. – Усе добре. А тепер заспівайте мені на прощання нашу стару пісню, ту прекрасну, жалібну пісню, без якої не може жити моя душа… Її пісню…

Елізабет знову сіла за рояль, заграла простий вступ і заспівала:

Фріц іще глибше втиснувся в крісло. А Ернст, зворушений до глибини душі, напівбожевільними очима вдивлявся в Елізабет. У мерехтінні свічок вона видавалася йому справжнім ангелом, білосніжною посланницею з небес.

З крісла, де сидів Фріц, долинув короткий, приглушений звук – здавалося, він ледь стримує ридання. Ернст тихо шепотів: «Міньйона… міньйона…», а його руки то конвульсивно стискалися в кулак, то механічно й безвільно падали додолу.

Фріц непорушно застиг у кріслі. Ернст відчував, як палають його очі, а тоді різко встав, підійшов до Елізабет і безмовно вивів її з кімнати. Фрід і Паульхен пішли слідом за ними. Фріц залишився сам-один у темному ательє – у келиху вина біля квітів танцювали червоні відблиски свічок, а троянди наповнювали кожен закуток духмяним ароматом.

– Облишмо його на самоті, – промовив Ернст уже надворі. – А нам час прощатися.

Фрід пішов провести Паульхен, а Ернст і Елізабет повагом попленталися нічними вуличками.

У небі розкішно сяяли зорі. Елізабет зупинилася і прошепотіла:

– Зорі…

«А ти – золота арфа, на якій бринить струнами сама природа», – подумав Ернст.

Світло ліхтарів блукало по їхніх обличчях. У повітрі витав запах розквітлих садів. Ернст узяв Елізабет попід руку й повернув на липову алею біля міського валу. Сонно бурмотіла річка. Шуміли крони лип.

Елізабет знову завмерла й прошепотіла:

– Ці липи…

Ернстові здалося, наче тут усе переродилося і стало зовсім іншим – зорі, річка, липи. Наче він ніколи їх не бачив. Здригнувшись, він відчув, як мурашки полізли поза спиною, душу охопила непереборна туга, а всі думки обрамилися сріблястою облямівкою. Він теж прикипів ногами до землі й через силу видушив:

– Елізабет…

Вона мовчки дивилася на нього.

Довго.

– Елізабет… – Ернст упав перед нею навколішки.

Якась темна хвиля наринула на нього й віднесла в незвідані краї, сріблясті землі бажань і кохання.

Раптом він відчув на своєму чолі її сльози.

– Елізабет! – вигукнув він, схопивши дівчину в обійми. – Ти!.. Ти!.. Ти – спокій мій нічний і зоря моєї туги – обійми` мріями своєї душі моє божевільне існування!

З її очей невпинно котилися сльози, коли вона притулилася головою до його грудей. Ернст відчув себе королем, біля його ніг лежали корони. Рідна земля здалася йому безмежною, а над нею замерехтіли зорі миру та спокою.