Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Так він і стояв під розлогим склепінням лип, прислухаючись до бурхливих одкровень своєї душі. Зненацька усвідомлення свого щастя накрило його стрімкою хвилею, з тріумфальним вигуком радості на вустах він схопив Елізабет на руки і стрімголов кинувся у темряву.

– О моє світло… моя милість… моя мрія… моє блаженство…

Він обережно поставив її на землю і заглянув у вічі:

– Ти!.. – благально прозвучало у тиші. – Ти!.. Ти!

Раптом вона промовила:

– Я тебе кохаю, – і важкі гарячі сльози покотилися по її щоках.

У мансарді мрій перед прекрасним портретом палахкотіли темно-червоні свічки. Сяйво свічок колихалося й витанцьовувало, здавалося, наче прегарні очі виблискують, а червоні вуста тремтять.

Фріц читав старі, пожовклі листи. Його обличчя пересмикувало від переживань, що терзали його душу. Тоді він обперся головою на руки й невидющими очима втупився в нікуди.

Тихо відчинилися двері. Увійшов Ернст. Він одразу ж збагнув, що схвилювало його друга, й міцно обійняв його:

– Фріце…

Фріц здригнувся від несподіванки й болісно усміхнувся:

– Мій дорогий хлопчику… Світ божевільний і дивовижний… А ще божевільнішим і дивовижнішим є людське серце.

Ернст допоміг Фріцові підвестися.

– Фріце, ти часто підбадьорював мене у хвилини розпачу та зневіри… Невже тепер ти й сам занепав духом? Глянь-но, зорі заглядають крізь наше слухове віконце – наше вікно казок, Фріце… Наші зорі…

– Якщо можна було б вирвати із грудей серце, а на його місце покласти холодну зорю, – гірко усміхнувся Фріц, – так було б краще… а часом і легше…

– Фріце, хіба ж не ти сам стверджував, що лиш страждання і надають нашому життю цінності? Що ти не хотів би пройти свій життєвий шлях, не зазнавши страждань?

Фріц безмовно дивився поперед себе. Тоді він зібрався на силі й сказав:

– Маєш рацію, мій хлопчику. Я просто розчулився. Пробач мені. Візьми цигарку й залишся зі мною ще трохи… Ти провів Елізабет додому?

– Так… а вона – мене.

– Я так і думав.

– На мою рідну землю!

– Елізабет – твоя споріднена душа! І це не шаблон, яким користуються обивательки, сватаючи своїх дітей. Ні! Ваші душі поєднані ще в своїй першооснові, у своїй глибинній суті.

– Я її дуже сильно кохаю.

– Не забувай її! Адже ти знаєш, що вірність – це не лише шлюбна обручка: то надягнеш її, то знімеш… Ти ще зовсім юний, життєві бурі ще вируватимуть у твоєму серці. Мінливе й саме поняття вірності – воно зовсім не таке однозначне, як проповідують філістери, бо в їхніх венах не кров тече, а вода. Якщо ж ти все-таки повернешся до Елізабет – це й буде вінцем твоєї вірності. Бо вона – твоя споріднена душа! Пам’ятай про мої слова! Можливо, колись, коли над моєю могилою вже давно віятиме вітер, моя порада стане тобі в пригоді.

– Фріце, я кохаю її всім серцем…

– Я тобі вірю…

– Вона така безневинна.

– І кохає тебе. Я вже давно це зрозумів, відчув у її душі. Але ти незабаром поїдеш. І забереш із собою коштовний скарб – часточку батьківщини, сховану в людському серці, у жіночому серці…

– Моя батьківщина – ти, Фріце…

– Це не те саме. Молодість має жити в жіночому серці – треба дарувати себе жінці і з неї ж черпати свою життєву силу…

– Щоб стати людиною…

– Щоб з людей утворилось людство…

– На світі багато людей, але мало тих, кого можна назвати Людиною.

– Ми занадто любимо самих себе. Егоїзм – це дуже погана риса. Ніхто не хоче бути егоїстом, але кожен ним є! Оте Я!.. Кожен прагне знайти власну мелодію, свій тон, своє звучання. Усі йдуть різними шляхами, і кожен змушений пройти через багато людських стежин, перш ніж знайде дорогу до самого себе. І нема шляху, тяжчого за цей. Адже дорогою треба позбутися свого марнославства, завищеної самооцінки та зарозумілості. А це зовсім не легко… Від Я до Ти – довгий шлях людства. Можливо, ми ніколи й не пройдемо його до кінця, а втім, завжди цього прагнутимемо. Від Я до Ти. До великого Ти! А тоді вже від Ти до Усе! До контакту із самим собою… до великого Воно! Але що означають ті назви? Усього лиш порожній звук… Відчуття – це все! Безсловесні й безо`бразні почуття… глибокий спокій…

– Смерть… – продовжив Ернст, відчувши, як його обдало холодом.

– Вічна загадка…

– Я не можу уявити собі смерть, – признався Ернст. – Не знаю чому, але мене сковує жах, як тільки я подумаю про неї. Я вірю, що житиму вічно.

– Така віра притаманна юності. Усе в тобі прагне, поривається до полудня. Ти все ще йдеш угору. Але коли ти досягнеш вершини й почнеш спускатися туди, де у вечірніх сутінках уже скупчилися тіні, то думки про смертну годину стануть тобі ближчими. Смерть – це мінливий хамелеон, вона щоразу являється нам в іншій подобі. Хоча ми й самі – хамелеони, щоразу інші та нові. Тому смерть нам то друг, то ворог. В одному зі щоденників я колись записав: «Не розчаровують нас тільки Бог та смерть». Отже, вони – одне ціле, а назва йому – життя! Смерть – це теж частина життя, його антипод. І все сплітається у велику гармонію цілісності й неподільності. А наприкінці ти доходиш згоди… з усім.