Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Ах, – засміявся він, – моя прекрасна незнайомка з вокзалу. Який збіг обставин! Дядька Фріца немає. Чи не хотіли б ви тим часом задовольнитися моїм товариством? Мене звати Ернст Вінтер, а ви – панна Гайндорф. Правда?

– Так.

Елізабет страшенно зніяковіла. Отже, це – той самий Ернст Вінтер, про якого дядько Фріц так багато розповідав. На мить вона заплющила очі – й сама не знаючи чому. На неї накотилася і відразу ж відкотилася якась темна хвиля. Проте легке відчуття тривоги залишилося.

– Заходьте ж, ви принесли нам весну, а її радісно прийме кожен. Сідайте ось у це крісло. Інакше, на жаль, не можна, бо це місце за традицією належить Фріцові. А от це помпезне крісло – всього лиш укрита важким шовком валіза, що нагадує княжий трон через мальовничо обплетені навколо неї складки – моє постійне місце. Наші гості раніше сиділи на он тому ящику для вугілля. Бачите, це звичайний дерев’яний ящик, який Фріц обтягнув елегантним матеріалом, а зверху підклав іще й чудову м’яку подушку для сидіння. Якщо заглянете всередину, то навіть зауважите там чорні діаманти. Хоч наш добробут і зростав, ми нічого не змінювали в наріжних каменях мансарди мрій – це б суперечило нашим законам, – але задля гостей ми збільшили кількість місць, наприклад купили це плетене крісло. Тут усе має своє значення і своє право – навіть кожна картина на стіні, а їх тут багато… Найновішим є наше вікно казок, йому приблизно рік. От бачите це слухове вікно? Крізь нього вночі сяють зорі. Яка поезія криється вже в самій назві – слухове вікно… Який безмежний затишок схований у ньому! Ось саме це слухове вікно ми й називаємо вікном казок. А тут, на стіні навколо вікна, намальовано блакитне небо, а на ньому ви бачите золоті зорі та червоні серця. На кожному серці написано ім’я, і кожне ім’я – це спогад про дорогу серцю людину. Ось тут, скраю, найближче до місяця, ви бачите бліде серце, обвите вінком червоних троянд. Ви навіть можете прочитати ім’я – Лу, а там, – він показав на прекрасну картину в кутку Бетховена, – висить її портрет… Фріц її дуже кохав.

– Він мені розповідав, – тихо прошепотіла Елізабет.

– Тоді він вам по-справжньому довіряє. Він усе вам розказав?

– Усе.

– Це багато що означає. Дотепер він усе розповів тільки мені. Інші знають тільки те, що він її дуже сильно кохав і що вона померла. Фріцові почуття описані в одному з його віршів з тих часів. Прочитати вам?

Елізабет кивнула.

– У далекі щасливі часи я навіть скомпонував до цього вірша музику.

– Дасте мені колись ноти?

– Залюбки. У Фріца є рукопис. Я скажу йому. А ось і він сам.

Увійшов Фріц.

– Добрий вечір, люба Елізабет. То що, дітки, ви вже трохи здружилися?

– Сподіваюся, – усміхаючись, відповів Ернст.

– Навесні здружитися набагато легше, ніж в інші пори року, – зауважила Елізабет. – Тоді все видається ближчим, ріднішим. Правда, дядьку Фріце?

– Авжеж, дитинко. А навесні життя ще легше, ніж під час її осені. Отже, тут вишні для Елізабет і єгипетські цигарки для Ернста. Влаштовуйтеся зручніше.

Елізабет зручніше вмостилася в кріслі та стала ласувати темно-червоними вишнями.

– А тепер розповідай, Елізабет, що прекрасного відбулося у тебе сьогодні? Кожного дня, хай навіть він буде похмурим та сірим, потрібно зазнавати чогось прекрасного. Увечері я часто запитую себе: що прекрасного пережив ти сьогодні? І треба визнати: хай яким гірким був мій день – усе ж маленький промінчик сонця завжди показується. Тож почну з себе. Сьогоднішній день приніс мені велетенську радість – мого Ернста!

– Любий мій, дорогий… – зворушено вигукнув Ернст і потиснув йому руку.

– А тепер на черзі ти, Елізабет.

– Багато чого пережила я сьогодні. Але найпрекрасніше сталося ввечері, дорогою до тебе, на міських валах біля річки. Крізь крони старих лип казково мерехтіло вечірнє сонце. Усюди запала тиша. Річка віддзеркалювала заграву вечірнього сонця, а тоді поміж розлогим віттям дерев ніжно зашепотів лагідний вітерець. Було так гарно, що я ледь стримувала сльози. А тоді трапилося ще щось! Уже зовсім наприкінці міського валу я зупинилася, щоб іще раз окинути поглядом травневу зелену алею. І тут прилетіла мила маленька пташка, опустилася на гілку просто перед моїм обличчям, глянула на мене темними, мов чорні перли, очима, покрутила туди-сюди головою і защебетала… І це ще не все! Мені назустріч йшла стара жінка зі спрацьованим сумним обличчям і вела за руку блідолице дитя. У руках дитина тримала квіти. А тоді зненацька вигукнула: «Подивись-но, мамо, які прекрасні квіти!» І простягла їх матері. У променях призахідного сонця жінка усміхнулася… Усміхнулася! Ох, дядьку Фріце, що то була за усмішка! І тепер я знаю про життя більше… набагато більше… Ах, світ усе ж таки неймовірно прекрасний!