Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Дитиною я любив грати на губній гармоніці. Тому я за гармонію та гармонійні втілення.

– Отож…

– Утім, мені вже час… – Глянувши на протилежний бік вулиці, він спаленів – там юне зухвале дівчисько пускало йому такі бісики, що й загорітися можна.

– Ну-ну, Фріде, – сказав Фріц, зауваживши цей маневр, – тоді модулюй тільки у «фа мажор»…

Фрід розсміявся, потиснув усім руки й енергійно рушив услід за зухвалою дівчиною з кісками.

– Ей, Фріце, я почуваюся, наче вже досяг Мафусаїлового [12] Мафусаїл – біблійний герой, пращур Ноя, жив сімсот вісімдесят два роки. віку… Гуляю без пари, один як палець. Хай йому дідько, хто це?

Фріц привітався.

– Прима літньої опери.

– Елегантна!

– Невдоволена…

– Чим?

– Людьми й життям.

– У ній відчутна порода.

– Її мати – росіянка.

– Ага, он звідки вітер дме. А тепер розказуй, старий грішнику, звідки ти її знаєш?

– Познайомилися ми зовсім випадково. Я змальовував вежу собору біля Заячих воріт і повністю занурився у роботу. Раптом відчув, що за мною хтось спостерігає, і до мене долинули якісь дивовижні флюїди. Я обернувся і відразу ж уперся поглядом у пару великих темних очей. Вони так дивно усміхнулися, що й словами не передати. Вона одразу ж захотіла купити картину з мольберта. Я був змушений їй відмовити, оскільки картину вже замовили, проте запросив її на виставку на Мьозерштрассе, де висіло багато моїх полотен.

– Он як… Однак, Фріце, я б теж не відмовився сьогодні ввечері зустріти щось подібне у жіночій подобі, щоб принаймні хоч трохи потеревенити.

– Сьогодні ввечері до мене завітає моя юна подруга Елізабет, і ти б міг із нею познайомитися. А тепер ходімо – вип’ємо на честь твого приїзду пляшку старого доброго вина.

– Неодмінно! І думаю, одною ми не обмежимося. – Ернст радісно взяв попід руку Фріца, і вони швидко пішли додому.

– Ну що, мій хлопчику, – мовив Фріц, щойно вони переступили поріг будинку, – що куритимеш – люльку, сигару чи цигарку? Обирай сам. Бо я надаю перевагу моїй улюбленій темній люльці.

– Тоді я візьму цигарку. Так стильніше.

– І відколи це ти зважаєш на стиль?

– Власне, завжди зважав. А тепер намагаюся опановувати якомога ексклюзивніші форми.

– Та не може бути! Останнього разу ти говорив про стиль тільки із уїдливою зневагою.

– Скажу тобі словами Ніцше: «Тільки той, хто змінюється, залишається мені близьким». Я перестрибую з одного щабля розвитку на наступний. Інші люди безупинно рухаються вперед, я ж пересуваюся колами. І зненацька опиняюся в іншому колі – в іншому кільці. Переміщуюся стрибками й поштовхами. Але досить про це. Твоя мансарда мрій просто неймовірна. І твоя давня пристрасть до квітів теж не згасла.

– Так було завжди. Ще коли я був бідним, мов церковна миша, мені було легше покласти зуби на полицю, ніж відмовитися від квітів. За останні кілька шелягів я замість хліба купував квіти. Навіть в одному любовному зв’язку, інтрижці з розрахунку, винні були квіти. Якось в одному квітковому магазині я побачив вродливу дівчину-продавчиню. Звісно, нічого надзвичайного в цій зустрічі не було, але… У мене не залишилося ні гроша, а вона торгувала у квітковому магазині. Тому за мою останню марку я купив три троянди на високих стеблах, попросив їх загорнути, пішов до виходу, тоді вернувся, витягнув одну з троянд і простягнув її зовсім збентеженій дівчині. І відразу ж знову пішов, щоб не зіпсувати враження. Знаєш, тоді я ще теж цінував стиль. Наступного вечора я зовсім випадково її зустрів. Соромно признатися, але мене більше приваблювали квіти, ніж дівчина, що була наче доповненням до них. Це було єдине кохання з розрахунку в моєму житті. Хоча незабаром я щиро закохався і в саму крихітку. І тоді, попри брак грошей, у моїй мансарді запанували справжні квіткові оргії… Маленька Марґіт уже давно вийшла заміж за добропорядного чоловіка, але, можливо, ще коли-не-коли згадує про Фріца, який так любив її квіти… До речі, мені потрібно ненадовго спуститися: столяр десь відкопав гарну старовинну скриню і попросив до вечора повідомити, купуватиму я її чи ні. А мені ледь не вилетіло з голови. Зачекай хвилинку, я скоро повернуся.

Ернст повільно докурив цигарку, задумливо спостерігаючи за рухом блакитних димових кілець.

Раптом хтось постукав. Ще занурений у думки, він крикнув:

– Заходьте!

Зайшла Елізабет:

– Добрий вечір, дядьку Фріце…

Почувши перші звуки мелодійного голосу, Ернст одразу ж зірвався на рівні ноги.