Фріц поцілував її руку:
– Дякую вам.
Вона з подивом глянула на нього.
Тоді пішла. Фріц світив їй, поки вона спускалася сходами. Лампа кидала гротескні світлотіні на східці та поручні.
Фріц ще годину просидів при світлі лампи. Він більше не читав, а роздумував про химерність людського життя. Його аж дрож пробрав, коли він подумав, яке все примарне й випадкове в цьому житті. Крапля туману у Всесвіті, вечірній подих вітру – вони не знають, звідки вони й куди прямують… Так і людське життя – лиш невиразний сон перед світанком…
Світло від лампи спокійно падало на прекрасний портрет.
Й обличчя на ньому всміхалося.
Весняне сонце яскраво сяяло над привокзальними алеями. Попри шум та гамір над головним входом будували гніздо ластівки, заливаючись веселим щебетом.
Елізабет повільно йшла через площу. Якраз прибув поїзд, і потік людей хлинув просто на неї. Дівчина мимохіть зупинилася. І раптом відчула, що на неї хтось дивиться. У неї вдивлялася пара зухвалих блакитно-сірих очей на засмаглому обличчі. Зніяковівши, вона опустила очі. А коли знову підвела погляд, то побачила, як у невідомому напрямку віддаляється струнка постать у сірому дорожньому костюмі. Обличчя видалось їй знайомим. Але як вона не старалась, та згадати його не змогла.
Фріц сидів у своїй мансарді мрій і добирав фарби. Раптом хтось злетів сходами нагору, розчахнув двері й гучним голосом вигукнув:
– Фріце! Старий добрий Фріце! – Дві дужі руки міцно обійняли його.
– Ернсте, хлопчику мій, невже це справді ти? Звідки ж ти взявся так неждано-негадано?
– Усе просто – я накивав п’ятами. Дременув з того інституту для старих дів на вісім днів швидше. Фріце, друже, весна надворі – хто зможе в таку пору зубрити контрапункт і фугу? Я не витерпів – і ось я тут. Де дівчата цього міста? Негайно їх сюди! Мені потрібна ціла армія прекрасної статі!
– Спокійно, спокійно, мій хлопчику, у маленькому місті життя плине зовсім тихо. А від тебе енергія аж фонтаном б’є. Може б, тобі спершу трохи освіжитися й випити горнятко кави?
– Згода! Ти маєш рацію! Усе потрібне й практичне завжди вилітає з моєї голови. Отож я вдираюся у святая святих твого дому та в потоках радонових вод провінційного містечка очищуюся від грішних ідей великого міста. А тоді ще й чаю, Фріце! Але тільки справжнього, міцного, єдиного в своєму роді чаю, приготовленого у твоїй мансарді мрій. Згода?
Уже за кілька хвилин він плюскався і фиркав за стіною, а Фріц готував чай.
– А тепер, Ернсте, розказуй.
– Ох, та що там розказувати – таким страждають тільки старі баби. Та й я за це візьмуся, коли постарію, посивію і старезним беззубим дідком сяду писати мемуари. Але зараз? Я ж тут! І цим усе сказано!
Фріц приязно всміхнувся:
– Ще забалакаєш.
– А ось ти, Фріце, маєш мені все розповісти. Як у тебе справи? Як там твої картини? Уже готові? Ти задоволений?
– В одній особі я знайшов як модель для моєї великої картини, так і нову, молоду й прекрасну подругу.
– Вродлива?
– Дуже.
Ернст задоволено присвиснув.
– І чиста, як ангел, Ернсте!
– Чиста? Чиста… – Він посерйознішав. – Це багато, ба навіть усе. Ти її любиш, Фріце?
– Так само як і тебе, Ернсте.
– Тоді хай вона буде мені сестрою.
– Я так і знав, Ернсте. Дякую тобі.
– Та це ж само собою зрозуміло, Фріце.
– Ти до нас надовго?
– Та скільки душа забажає. Мені вже в печінках сидить тиснути на всі педалі. Хочу до Ляйпциґа – там стану майстром своєї справи. А як там Фрід? Він же тут, правда?
– Так, уже кілька тижнів. Закінчив навчання в Дюссельдорфі й тепер працює тут. Отримав замовлення на дві великі картини, крім того, малює узори для шпалерної фабрики. А деколи ще й продає екслібриси, монотипи, а найчастіше – малюнки пером та вирізані з чорного паперу силуети, оформляє книги – загалом, справи в нього йдуть добре.
– Радий за нього. А як там Паульхен?
– Як завжди – справжня непосида, любить посперечатися, і їй не терпиться вже вирости – хоча, зрештою, це вже не за горами.
– Підеш зі мною на вокзал, Фріце? Хочу забрати валізи.
Вони неквапом попрямували до вокзалу. Зненацька в їхню розмову ввірвався справжній вихор – із веселим щебетом та п’янким запахом парфумів. Паульхен!
– Ернсте! Це ти чи твій дух?
– І те, й інше, Паульхен. Адже дух кожного чоловіка невідривно йде за ним, а от дух недорослої дівчинки часто губиться в потоках її дух-мяності.
– Ой леле! – ойкнув Фріц.
– Дядьку Фріце, от бачиш, він знову задирається! Тьху на тебе!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу