Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Ви дійсно не перебільшили, пане Шрамм, ця кімната направду схожа на мансарду мрій. Тут так затишно й спокійно. Я не терплю бальних залів, залитих світлом тисяч свічок. Тому тут мені вдвічі приємніше.

Фріц підсунув гості крісло, і вона недбало опустилася в нього.

– Сьогодні ввечері я частуватиму вас чаєм з англійськими бісквітами. Тільки не заперечуйте! А тоді пригощу вас не цукерками, а (ви тільки уявіть собі!) вишнями, вже тепер, у травні! Один мій друг прислав мені сьогодні посилку з Італії. А тоді викуримо по цигарці. Згодні?

Вона кивнула і з задоволенням стежила за його рухами.

– У вас тут панує такий спокій, пане Шрамм. У наші дні відчуваєш такий зовсім зрідка. Усі тепер полюють на щастя і золото, що, власне, зовсім не те саме. Проте врешті-решт вони часто зливаються в одне ціле. А ви знайшли своє щастя, пане Шрамм?

– Я не знаю, що таке щастя, особливо, якщо розглядати його з позиції поширеного обивательського поняття, взятого з пісеньки: «Справжнє щастя – у задоволенні потреб». У цьому, звісно, є доля правди – для пересічного обивателя. Але для нас, людей з чутливою нервовою системою та особливим складом душі, я б висловився інакше: справжнє щастя – це спокій у душі! Це майже те саме, проте все ж таки зовсім інше. Задоволення може настати й само собою, без боротьби, без зусиль. Найчастіше саме так і стається. А спокій у душі здобуваєш тільки після виснажливої боротьби, жорстоких боїв та блукань. Чітке розуміння власного Я…

– І ви його здобули, пане Шрамм?

– Зараз дійдемо й до цього, милостива панно, хоч спокій у моїй душі не назвеш золотим. А радше тьмаво-фіолетовим, меланхолійним… Але все ж таки це спокій…

– І коли його віднаходиш?

– Коли знайшов самого себе.

– Це тяжко?

– Це найтяжче!

Жінка кивнула.

– І потребує ще одного: зоставатися вірним самому собі.

– Це неможливо, пане Шрамм.

– Можливо, якщо віднайшов самого себе.

– Тоді треба стати самітником. Але чи це можливо у цьому великому світі?

– Це не просто можливо, це – частина нашого буття. Якщо маєш власну мелодію, власну пісню, власний тон – ти і є такою людиною.

– Але в суспільстві таких не знайдеш. Певна річ, там є дотепні, витончені, добре виховані, але це все не люди з великої літери.

– Невже все так погано? Може, варто докласти трохи більше зусиль? Щоправда, цих людей не завжди можна зарахувати до категорії найвидатніших і найцікавіших…

Жінка задумливо глянула на нього.

– Ви зовсім не такий, пане Шрамм.

– І відколи це дами роблять чоловіками компліменти?

– Та це не комплімент. Просто в юності я мріяла про такого друга, як ви. Можливо, тоді все б склалося інакше.

– Я кохаю – оце й усе.

– Кохаєте?

– Щоправда, не в загальноприйнятому значенні цього слова. Скажімо так: я кохаюся в усьому: у природі, людях, деревах, хмарах… стражданнях… і навіть смерті. Одне слово – я закоханий у життя! Я оптиміст і екстреміст кохання.

– Ви пережили мало розчарувань…

– Дуже багато!

– І все одно?

– Все одно!

– Дивно…

Від лампи долинуло тихе потріскування. Фріц узяв сріблясту тацю з темно-червоними вишнями й поставив перед дамою.

– Сьогодні ввечері ви не граєте, милостива панно?

– Ні, аж завтра. Саме тому я й подумала про вас і вирішила навідатися…

Жінка витягла із сумочки програмку й простягла Фріцові.

Він прочитав упівголоса: «“Богема”… Опера Пуччині… Мімі – Ланна Райнер».

– Так, я повинна співати партію бідної маленької Мімі. Сьогодні, під час генеральної репетиції, перед моїми очима так живо стояли ви й ваша мансарда мрій. Сучасні нам актори – ніяка не богема. Вони добре виховані, дуже коректні й добропорядні. Але тільки у вас я все ще відчуваю далекий подих тих часів…

– Ви завтра граєте в «Богемі», – замріяно протягнув Фріц. – Я довго не міг слухати цієї опери, бо вона надто сильно зачіпала мене за живе. Там зображена вельми знайома мені доля. – Він кивнув на прекрасний портрет на стіні. – Але завтра я обов’язково прийду.

– Я дуже рада. Можливо, ви потім висловите мені свою думку?

– Коли я матиму нагоду?

– Відразу ж, увечері.

– Але ж вас, безперечно, вже хтось запросив.

– Звісно, увесь чоловічий склад наших haute volée. [11] Вершки суспільства ( фр ).

– Отож…

– А от і ні! Ці безликі людці мені страшенно гидотні. Я ж хочу хоч коли-не-коли говорити зі справжніми людьми. Для лестощів багато розуму не треба. І їхня мета завжди егоїстична й прозора. Терпіти їх не можу! – Вона підвелася. – Отже, о десятій біля службового входу.